Історії людей, що втікають від війни

18 січня, 2023
Це історія хлопця Артема, який 5 діб добирався з обстрілюваного Херсону через російські блокпости.

Артем Сергієнко Херсон 12.01.2023

Мені 30 років, я народився і все своє життя прожив у місті Херсон. І вся наша велика родина: дідусі та бабусі, сестри та брати ми весь час проживали в Херсоні та на околицях.

Коли ми почули перші вибухи та побачили російський флаг над мерією, ми спочатку були дещо спокійні, бо в нас був певний імунітет після окупації Криму та подій на Донбасі, але, звісно, ми не очікували на жорстокості. Ми зрозуміли, що маємо захищатися, але наші домівки були в районі сумнозвісного Антонівського мосту, тож вже на початку березня ми прийняли рішення виїжджати до безпечного місця, Європи чи Західної України. Це була жахлива подорож, нам прийшлося пройти через близько сорок блокпостів, потім, протягом п’ятьох діб ми дісталися спочатку до Ужгорода, де нас прихистила українська церква, а згодом, до Львова. Ми дізналися, що колона з цивільними, які їхали в автобусах, на приватних автомобілях були розстріляні Російської Федерацією по бамперах, по водійським, пасажирським сидінням і по бензиновим бачкам.

Частина моєї сім’ї залишилася на Херсонщині, ми отримуємо страшні звістки навіть після звільнення Херсону, сестра моєї бабусі йшла по гуманітарну допомогу, попала під обстріл – правій бік Херсону постійно обстрілюють, вона отримала страшне поранення, їй відірвало руку. Обстрілюють Херсон постійно, особливо руйнують будинки культури, поліклініки, торгівельні центри. Зруйнований мій фізико-технічний технікум, де я навчався, а він котується в усіх європейських країнах. Стріляють по великому скупченню людей, розповідають мої родичі, які зараз на звільнених територіях. Вони розповідали жахливі речі про життя в окупації, наприклад, будь-кого могли військові російські зупинити на вулиці в Херсоні, щоб роздягнути, щоб перевірити татуювання або інші знак.

Наразі ми щасливі, дуже вдячні всім європейським організаціям, громадським організаціям, політичним партіям, політичним силам, президенту Зеленському та армії ЗСУ за підтримку і за те, що, дійсно, ті можливості, які українська армія робить для нашої країни – невичерпні. І та можливість… те, що, дійсно, оборонили Каховку, Херсон… Що могло статися гірше?! Культурні центри, дома, будинки, планетарій, поліклініки, в яких ми так недавно любили проводити наше дозвілля, наразі нам недоступні. Нас підтримує тільки віра в те, що українська армія переможе путінську орду.

Зараз я навчаюсь на магістратурі он-лайн в інституті і проходжу співбесіди і виступаю волонтером в громадянській організації «Рівний рівному». Ми зрозуміли, після того, через що нам довелося пройти, що найголовніше то, життя. Найголовніше, що ми витримали тиск, який на нас чинився і захистили свою ідентичність національну, що ми не є росіяни, і що ми не є хохли, тобто ми відчули свою українську притаманність, що вона дуже цінна для нас. І ми не можемо обійтися без неї. Це як відчуття самобутності.

Во Львові стосунки в нас дуже дружні, ми спілкуємося. Жартуємо, знаходимо спільну мову в супермаркетах. Ходимо в крамниці, перукарні, знаходимо спільну мову з муніципальної владою. Дуже дружимо і підтримуємо один одного. Але все одно мріємо повернутися додому, до Херсону. Мені моя сторона дуже дорога. І найкращі роки мого життя були саме в Херсоні.

Щиро дякую пану Мейлаху і всій вашій общині за те, що змогли також надати прихисток, релегійній громаді Турей Загав за те, що ви є тут у Львові, і Представництву Американського об’єднання комітетів для євреїв бувшого радянського союзу за настільки потужну підтримку українському населенню, всім, хто до вас звертається.

Слава Україні!

↑Новини↑