Історії людей, що втікають від війни
Лариса Дмитрівна Р. (ми не пишемо прізвище задля безпеки Лариси та її родини, які залишилась в окупованому Херсоні) народилася у Львові… Коли дівчинці виповнилось п’ять років її вітчим, військовослужбовець, отримав призначення на космодром Плесецьк, що в Архангельській області, тож родині довелось покинути затишний Львів та переїхати на сувору північ. А через десять років знову довелось переїздити. Цього разу до Москви, оскільки вітчим отримав посаду в генеральному штабі. Саме в Москві пройшла більша частина життя нашої героїні… Але попри це пані Ларисо завжди усвідомлювала себе українкою. «В нашому класі в Плесецьку з 25 дітей – 21 були українцями – згадує Лариса, - та й в Москві з корінними москвичами відносини чогось не складались, поглянеш в записну книжку – а там переважно Василенки, Ткаченки, Петренки…». А ще жінка зуміла побудувати невеликий але досить успішний бізнес – дизайнерську майстерню. Але в 2014 році все змінилось.
За свої проукраїнські погляди Ларисі довелось дорого заплатити. «Моя майстерня знаходилась на першому поверсі будинку, що по вулиці Касаткіна на третьому поверсі того ж будинку розміщувався кібервідділ ФСБ - розповідає Лариса Дмитрівна – В зв’язку з подіями, що відбувались тоді в Україні я відкрито говорила чий Крим та Чий Донбас…Там це називається екстремізмом і за це дають до семи років ув’язнення». Про те, що вже видано наказ про її арешт, Ларису попередили дружини співробітників ФСБ, які були її клієнтками. Жінка терміново покинула Москву та повернулась до Львова – міста свого дитинства.
Переїхавши до України, Ларисі довелось вирішувати цілий ряд проблем. І головна з них – набуття українського громадянства так і залишилась невирішеною, через непробивність вітчизняної бюрократії. Однак це тема окремої історії.
Війна застигла Ларису в Херсоні. В середині січня вона приїхала сюди до свого старого батька, з надією забрати його до Львова, але не встигла… Про початок війни Лариса дізналася з інтернету: «Страху не було, була розгубленість, страх з’явився пізніше, коли розпочалась окупація» Про те, що місто окуповане жінка зрозуміла, коли побачила на вулиці кадирівців. Потім почали зникати люди – серед них двоє її знайомих - учасників АТО. Лариса стверджує, що їй відомі випадки коли російські патрулі, розстрілювали мирних людей. А випадки мародерства стали повсякденним явищем:«Лише на нашій вулиці були розграбовані три будинки… грабіжники умудрились зняти навіть металопластикові вікна та паркан з профнастилу».
Окупований Херсон Лариса змушена була покинути польовими стежками, адже тих хто намагався зробити це через блок-пости, могли відправити до Росії: «Нас було шість чоловік вибирались полями… зробили вигляд що йдемо за грибами… на шляху стикнулись з двома патрулями, але в них «грибники» не викликали підозр… За 47 кілометрів від міста вийшли до своїх».
Зараз Лариса Дмитрівна знову знаходиться у Львові. Енергійна жінка займається волонтерською діяльністю. За час війни вона втратила 35 кілограмів. З Старим батьком, який залишився на окупованій територій зв’язку немає і це її дуже гнітить. Але вона тримається бо розуміє, що є багато людей, яким важче ніж їй і яким вона може допомогти.
Вторгнення Росії в Україну, день 244