Історії людей, що втікають від війни

17 жовтня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Внутрішньо переміщені особи, що заходять до офісу за адресою Федорова 27, не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїхали з різних регіонів та Їх історії дають нам розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними.
 

Філатов Анатолій Микитович, м.Харків, Північна Салтівка.

- Я з Харкова, з району Північної Салтівки, куди 24 лютого намагались увійти вороги, і перший залп вогню я почув біля четвертої години ранку з боку кільцевої дороги. Спочатку я не зрозумів, що це таке. І моя донька, а я жив із донькою, зятем та онуком, сказала: «Папа, це війна…» (заплакав). Не повірив я їй і пішов на роботу. Йду по вулиці, людей не бачу, гримить, а я думаю, повинен прийти та прийняти зміну. Прийшов на стоянку, а там вже всі роз’їжаються, розбігаються…

Анатолій Микитович розповів як для нього розпочалася війна, як роз’їхалися рідні, як поряд з його будинком був зруйнований дитячий садочок, до якого ходив онук, як евакуювався і як живе у Львові… Розповів він і про те, що його будинок було зруйновано рашистами 29 квітня. Показував відео свого згорілого під’їзду і плакав… Головне його бажання – повернутися до дому у Харків:

- Я додому хочу. Мені 78 років, я розумію, що мені, мабуть ніколи не вдасться пожити у своїй новій квартирі…

Вторгнення Росії в Україну, день 174

Герасимчук Оксана, м.Попасна, Луганська область.

 

Багатодітна мати шістьох дітей Оксана з м.Попасна розповідає:

- Все почалося несподівано. Рано-вранці, ми були в шоці, і не знали що робити, куди бігти, як бути. Я зібрала дітей, схопила все що побачила і повела дітей у підвал, там ми просиділи 2 може 3 дні, вже й не пам'ятаю, мені було дуже страшно, але я трималася з-за всіх сил, заради дітей.Зв'язку немає, щоб хоч комусь зателефонувати і щось дізнатися потрібно було вийти з підвалу. Через деякий час ми домовилися зустрітися зі своєю сестрою (у неї дитячий будинок домашнього типу в якому я допомагала). При зустрічі ми обговорили та прийняли рішення терміново виїжджати, зібрали дітей, взяли все цінне та важливе для нас, покинули свої будинки та поїхали. Їхали туди куди вивозили, ми не знали чого чекати, дуже хвилювалися чи зможемо взагалі виїхати та переживали, щоб не потрапив снаряд до автобуса, в якому ми виїжджали з Попасної. Ми дісталися Дніпра, там нам допомогли волонтери, нам дали тимчасове укриття та харчування. Трохи відпочивши і прийшовши до тями ми з сестрою прийняли рішення, що потрібно їхати далі.

Зі сльозами на очах, Оксана розповіла, що діти залишилися в Дніпрі під опікою сестри разом з дітьми з дитячого домашнього будинку.

- А а я вирушила в пошуках можливості та людей, які допоможуть мені виїхати за кордон з дітьми і тих хто зможе нас там прийняти та допомогти, а також для оформлення потрібних документів.

На жаль, ситуація Оксани не рідкісна.

Вторгнення Росії в Україну, день 181


 


↑Новини↑