Історії людей, що втікають від війни

14 липня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Науковий центр Іудаїки та Єврейського мистецтва ім. Фаїни Петрякової під час війни Росії проти України надає гуманітарну допомогу людям, що були вимушені переїхати до Львова, покинувши свої домівки. Наші гості не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїздили переважно зі Сходу України, а також з південних регіонів, Київщини, Чернігівщини. Їх історії торкають за живе та дають розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними.

Сім'я Олега та Оксани, (донька Валерія)/м. Миколаїв.

Сім’я Оксани і Олега з донькою Валерією залишались в Миколаєві з початку повномасштабного вторгнення два місяці. Ховались в бомбосховищі або в коридорі. Виїхали згодом, тому що в їх двір прилетіла ракета прямо навпроти бомбосховища. Про те, що було в Миколаєві розповідають з болем, не тільки тому що це трагедія загалом, а й тому що глибоко їх особиста, сімейна, адже дуже постраждали їх та батьків будинки й подвір’я.

— В Херсоні розбомбили водопровід, через це зникло водопостачання в Миколаєві. Ми сиділи без води практично три тижні. В Миколаєві спершу працювали лише лікарні, аптеки й банкомати.

— «Спершу в батьківський двір прилетіли уламки снарядів після вуличного бою» — показують фото, як в дворі лежать розкидані запчастини воєнної техніки: «Ми знали, що десь з Херсону йдуть 12 танків, тому ми ховались в підвалі 7 годин. (Вже пізніше на свій страх і ризик пішли додому, бо там людей повно було, ніде
притулитись). Зранку ми дізнались, що була атака. На паралельній вулиці зірвався танк, колеса, гаубиці все так і лежить. Ми були лише очевидцями всього, а батьки мої, їх дім і подвір’я постраждали напряму. Тато у нас ще й в боковій кімнаті знаходився від дороги, міг дуже постраждати. Вони з мамою не виїжджали, бо тато тільки після інсульту, він не пересувається» — розповідає Олег.

Близько трьох неділь тому (від моменту інтерв’ю) подвір’я їх батьків знову потрапило під обстріл. Ракета задіявши дах батьків, потрапила в сусідній дах: «Однак уламки так відлетіли, що стіни будинку наших батьків були як решето, всі вікна вибило, ворота злетіли з петель, хвіртку вирвало…»

— «У нашого зятя, що живе у віддаленій частині міста, ракета потрапила в гараж, вона була «пуста» (мається на увазі збита ППО), але прилетіла на гаражі і є фото, гаражів 15-20 постраждали. Машини, що там стояли теж були розбомблені. Сторожку рознесло повністю, а сторож залишився живим, спасло те, що він пішов
робити обхід».

— «У батьків є пристройка до будинку. Останній місяць там жила жінка, вона втікала з поселення біля Херсону, в неї сталась трагедія. Вдома в неї залишився син, не захотів виїжджати. З ним разом в будинку залишився якийсь військовий і вони разом жили в їх домі. Прилетіла в дім ракета — розірвало обох. 

— «У доньки з класу (30 дітей) залишився в Миколаєві лише один хлопчик, всі роз’їхались, переважно за кордон. Майданчики пусті, кінотеатри, театри, розважальні центри, перукарні, салони краси не
працюють. Тільки продуктові, й то тільки супермаркети, приватні
магазинчики всі закрились, місто напівпусте».

20.06.2022
117-а доба повномасштабного російського вторгнення.


Тренер з важкої атлетики та мама — Альона; діти (рідні та учасники спортивної секції, яких Альона разом з чоловіком вивезли до Львова): Єлизавета, Нікіта, Олексій, Діма, Тетяна/ м. Краматорськ

— Ми велика родина, у мене з чоловіком п’ятеро дітей, четверо своїх, один… теж наш. Ми все життя працюємо з дітьми з неповних сімей, сімей наркоманів, (а також) займаємось тим, що розвиваємо спорт в нашому місті. Ми присвячуємо багато часу тому, щоб діти мали можливість бачити світ, різні країни, щоб в них був вибір, тому що у важких сім’ях вони часто бачать погане більше, ніж хороше.

— В 2014 році ми так само вивозили спортивну школу. Я була саме вагітною, коли все почалось. Моя думка: діти не повинні сидіти в каналізаційних люках і народжуємо ми їх не для того. Вони повинні ходити на побачення, ходити в школу, радіти життю, тоді в нас буде повноцінне суспільство, яке розуміє що таке свобода, свобода слова, свобода вибору.

— «Через вісім років все повторилось…». Перші три тижні Альона з чоловіком працювали волонтерами на Залізничному вокзалі. Після 8 квітня (коли сталась трагедія на Краматорському ЖД з численними жертвами), кажуть, більше не змогли морально знаходитись в рідному місті: «Власне… важко дивитись на шматки дітей, які там лежали. Наші діти не заслуговують на це».

— Ми переїхали у Львів тому що мій чоловік дуже відома людина і він представляє Україну на міжнародній спортивній арені. Він зараз готується до одного з найбільш масштабних змагань Америки і буде виступати як посол доброї волі від України. Тому обрали Львів, тому що тут є можливість тренуватись, можливість
привезти якусь кількість дітей, врятувати їх, забрати їх погані думки, щоб вони хоч якось могли жити своє дитинство далі. Далі Альона розповіла більше про евакуацію дітей. Дівчинка Ліза, виїхала коли в Краматорську почались сильні обстріли, мама відпустила до Львова аби вона мала можливість підготуватись до чемпіонату: «Це дає надію жити далі. На змаганнях ми показуємо усьому світу: ми не зламались, у нас навіть діти виступають! Навіть з Маріуполя! Нам вдалось забрати звідти двох наших дітей, Машу і Васю, вони поїхали на чемпіонат Європи, Вася не зміг нормально виступити, а Машка виграла! Вона стояла з прапором, грав гімн, вона плакала, співала і розуміла, що міста немає, а вона є і вона може показати що таке Україна і що таке діти України!»

— «Ми влаштували тут Лізі випускний, адже вона 11-класниця. Нас впустили в 50-у школу і дали кульки для фотографій. У нас є класні фотки (Ліза з Альоною плачуть). У Лізи два брата воюють, їй теж складно, а у Діми дому більше немає…

— Мій меседж: діти не заслуговують на війну, вони повинні жити нормально. Якщо їх можна вивезти, їх потрібно вивезти. Якщо можна дати їм нормальну історію, то це потрібно робити.

— «У Львові багато гарних людей, але багато хто вважає що війна прийшла «звідти» і в цьому хтось винен. Це не так. Тут сидять діти, у яких батьки, родичі воюють. В нас кожен ранок починається з обдзвону рідних, живі чи ні».

— В нас країна знаєте чого не розуміє? У нас не всі можуть воювати. Дуже часто я чую від жінок: «Що ваші 18-річні хлопці роблять тут?». Ви колись бачили людину, яка впадає в ступор після бомбардування? А я бачила… Не кожному дано вийти на фронт, правда, не кожному.

— Окупація це не те, що повинно бути з нашою країною. 8 років ми відбудовували місто, 8 років воно квітло, 8 років ми представляли його на всіх помостах світових, де тільки могли. Усвідомлення того, що ти представляєш країну — велика гордість. В один момент, одного ранку, в тебе взяли й все забрали. Все життя забрали.

— «В мене тепер два серця — одне повне ненависті, друге повне любові». Те, що повне любові, воно продовжує рятувати й робити щось для світу, а те, що з великою ненавистю продовжує ненавидіти тих, хто прийшов забрати все, що в нас є.

— Я не розуміюсь в політиці, зараз діти більше стали цікавитись. У нас в місті не прийнято говорити про політику, кожна типу «шануюча себе людина» у нас вважає себе аполітичною. Якби ми більше приділяли увагу що нам винні держслужбовці, мери, ми б краще розумілись. Мені здається що це важливо щоб діти орієнтувались в політиці, (вчили) навіть в школі.

— Плани на майбутнє: поїхати на Чемпіонат Світу, показати світу наскільки ми стійкі, зберігати надалі стабільним моральний стан дітей. Сподіваємось, що за цей час поки ми будемо закордоном, хлопці з ЗСУ хоча б частково вже звільнять Лиман і ми зможемо повернутись. Не повинно просто так пройти скільки смертей…

20.06.2022
117-а доба повномасштабного російського вторгнення.


Пані Наталя, Харків / 2 червня 2022 р.

Пані Наталя – активна, бадьора жінка з Харкова. Їй 61 і вона абсолютно не виглядає на свій вік, має двоє дітей та троє онуків. Її війна почалась з того, що вона разом з чоловіком та двома онуками перебували в Драгобраті на лижному курорті. О п’ятій ранку 24 лютого їй зателефонували діти, які лишились в Харкові, й повідомили, що в них вже чуються вибухи…. «Вискакую до коридору і люди з сусідніх кімнат теж вискакують, бо їм так само дзвонять рідні», — всі одночасно почули в телефон те саме тривожне повідомлення від рідних: війна!.

Пані Наталя каже, що аби до війни вони не виїхали, вона б нізащо не покинула Харків, тому що в неї залишилась там старенька мама, яка потребує особливого догляду. (Наразі нею опікуються волонтери).

— Діти приїхали до Львова машиною, їхали три доби, восьмеро людей в машині, з дітьми на руках. Ми теж приїхали до Львова, поселились в будинку, всього нас було 12 чоловік, місяць там жили. Ми таак надоїли хазяям! Нас багато, каналізація не розрахована на таку кількість людей, посуд мили в тазах на вулиці.

— Наша квартира в Харкові знаходиться в більш-менш безпечному районі, ми дозволили там пожити людям з північної Салтівки, які не мали змоги виїхати з Харкова. Північної Салтівки наразі вже буквально немає….

Місяць тому пані Наталя їздила до Харкова, до мами на кілька днів. Показує фото маминого будинку. Перед під’їздом лежить міна встромлена в землю, вікна побиті на першому, другому поверсі, на третьому – мамине вікно ціле – завдяки кондиціонеру, що висить під маминим вікном. Наталя з чоловіком родом з Луганську, в Харків поїхали вчитись, там і залишились. Мама чоловіка та сестра залишились в Рубіжному, Луганської області: "Рубіжного зараз немає. У сина сестри вийшло виїхати з сім’єю по зеленому коридору на українську сторону, а у мами з сестрою вийшло тільки на російську сторону виїхати. Ми були не проти, головне, щоб вони живими лишились. Вони заховали свої паспорти, сказали, що втратили їх, щоб їх не забрали. Зараз вже чотири дні немає з ними зв’язку, нічого не знаємо. Чоловік хотів їхати за ними, але ж куди, раптом йому в руки дадуть автомат, скажуть стріляти…”

— Ми дуже проукраїнські, коли Рубіжне було під козаками (2014 рік, окупація рубіжного російськими військами, в склад яких входили козаки та чеченці) мій чоловік виходив на площу, вішав там українські прапори…. Я сварилась, казала, тебе зараз вб’ють і ніхто тебе не знайде. Але я вам скажу, дуже багато людей там ждали путіна… Вони на жаль, думали, що так як живуть в Москві, живуть по всій Росії…”

02.06.2022
99-а доба повномасштабного російського вторгнення.

↑Новини↑