Історії людей, що втікають від війни

24 червня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Наші гості - переселенці, що заходять до офісу за адресою Федорова 27, не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїхали з різних регіонів, переважно зі Сходу України, а також з південних регіонів, та Київщини. Їх історії торкають за живе та дають розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними.


Олена, Херсон, 14 червня.

Олена молода, незвичайна дівчина, така собі «неформалка», товариська, завжди приходить з новими друзями. Дівчина з Херсону, має стійку проукраїнську позицію. Олена поділилась із нами історією свого перебування в окупованому Херсоні та евакуацією звідти.

«На момент початку війни я знаходилась в лікарні для підтвердження інвалідності. Ця лікарня знаходилась в сусідньому селі біля Чорнобаївки, тому бомбили в нас кожного дня. Коли почалась війна в нас не було опалення, води, їжі».

«Майже відразу, коли почалась війна, російські військові підійшли до паркану нашої лікарні, «окопались», поставили свій танк. Тобто, вони чітко знали, що прикриваються житловим корпусом лікарні, щоб в них не поцілила українська армія. Також ми бачили з вікон пуски ракет, вони ставили ракетні установки в полі і пускали в сторону, напевне, Миколаєва. Сполучення між лікарнею і містом взагалі не було, ми не могли отримати ні їжу, ні ліки, й самі виїхати не могли».

«12 березня запрацювала комісія по інвалідності, мене відправили з лікарні туди. Я зібрала речі і вийшла просто в нікуди, в поле. На щастя, їхали цивільні автомобілі, вони були обвішані білими тряпками, як знак, що вони мирні. Я приїхала з ними у абсолютно порожнє місто, де нічого не працює, не ходить транспорт, немає їжі, нічого. Така була ситуація в Херсоні перші два тижні. Ліків в Херсоні немає досі, на 150-тисячне місто 4 аптеки. Зелених коридорів в Херсонській області не було жодного разу з початку війни. Я мала оформити пенсію по інвалідності, але на окупованих територіях їх не оформляли, сказали їхати на не окуповану».

«Нас намагались евакуювати 25 квітня. Ми тоді проїхали близько 70-ти постів, всю область, 13 годин і нас не випустили. Чоловіків роздягали, шукали патріотичні татуювання, сліди від бронежилетів, у всіх дивились телефони, перевіряли месенджери, фотографії, допитували. На одному з блок-постів нас взагалі грозились розстріляти і закопати в полі. Нам сказали повертатись в Херсон і наступні 10 днів навіть не намагатись виїхати».

«Потім пішли чутки, що 12 травня росіяни будуть випускати, ми з друзями вирішили спробувати. І нас випустили. В колоні було більше тисячі машин. Ми знову проїхали десь 50 постів, нас довго не випускали. В попередній день ніхто не виїхав, ночували в полі. Хвіст нашої колони обстріляли, було двоє постраждалих. В цілому 21 годину ми їхали до Кривого Рогу».

Олена розповідає про намагання Херсонців протистояти окупаційній владі: «Спочатку проукраїнські мітинги в Херсоні проходили кожного дня, потім кожними вихідними. Спершу вони просто стріляли в повітря, потім кидали світлошумові гранати, потім сльозоточивий газ застосовували, потім почали стріляти травматами в людей, потім людей закидали в автозаки. Після цього люди більше не збирались…»

Мама Олени мешкає в Криму і наразі вони не можуть бачитися. Дівчина мріє про мирне життя з нею у вільній Україні.

14.06.2022
112-а доба повномасштабного російського вторгнення.


Сергій, 16 червня. Краматорськ

Сергій з дружиною переїхали з Краматорська, Сергій в інвалідному кріслі внаслідок давнішньої аварії. До 2014 року вони жили в Донецьку, мали бізнес, квартири, на жаль, житло в Донецьку було зруйноване, так само як згодом в Краматорську.

«Зараз від будинку в Краматорську теж майже нічого не залишилось. Снаряд поцілив в будинок, ми в той час вже жили в підвалі. Перебрались ближче до центру, там менше обстрілюють. Мій товариш надав нам підвал, обладнаний під офіс. Прожили там два чи три місяці. Потім було зрозуміло, що в Краматорську буде "жесть", толку не буде, вирішили виїжджати. В той день, коли планували виїхати, прилетіло на вокзал (йдеться про ракетний обстріл вокзалу в Краматорську 8 квітня о 10:30 ранку, коли загинуло багато мирних людей, які чекали своєї черги на евакуацію потягом). Нас врятувало те, що я не отримав цього дня пенсію. Я сказав жінці: «Дуже багато людей, давай отримаємо завтра пенсію і тоді поїдемо», ми вирішили їхати на наступний день після отримання пенсії. Там 58 людей загинуло…. Ми бачили той жах увесь, як мати з донькою втратили ноги, мати одну, дівчинка обидві. (авт. Йдеться про цю сім’ю: https://www.instagram.com/p/CdsY8VkjP27/?igshid=YmMyMTA2M2Y=. Лише молодший син, який залишився з речами на вокзалі, в той час як мама з донькою вийшли попити чаю надворі, залишився неушкодженим. Коли був приліт, Сергій з жінкою від'їжджали на тролейбусі. Вони бачили момент вибуху й те, як дівчинка, втративши ногу, опритомніла, побачила поруч маму й те, що вона залишилась без ніг).

На другий день Сергій з дружиною виїхали до Дніпропетровська, далі у Львів. Кажуть, що в Краматорську коли виїжджали, вже нічого не працювало, банки, аптеки, магазини... «Все було зачинено. Навіть якщо б і були гроші, не було б що купляти. Бабці збирали бички сигаретні, продавали, — 20 грн кілограм бичків.  З їжею нам дуже допомагала місцева синагога…».  

Попередню ніч Сергій з дружиною провели на вулиці, наразі шукають у Львові тимчасове житло й планують переїзд закордон. Ностальгують за часами, коли жили в Донецьку, мали бізнес, будинок, стабільне життя. З острахом згадують побачене в Краматорську, безліч тіл загиблих, яких подовгу не ховали, перестрілки на вулицях, ракетні «прильоти». Підтримують Україну й українську владу. 

16.06.2022
114-а доба повномасштабного російського вторгнення.



Групове інтерв’ю (Вікторія, Микола, Олена, Алла); Маріуполь. 10 червня.


Вікторія:

«Почалось для всіх все однаково, четверта ранку, я дуже рано прокидаюсь, чоловік збирається на роботу, я сиджу в телефоні. Дивлюсь, в Інтернеті пишуть, що в Харкові щось чути, потім Київ. І тут у нас теж чую вибух, поруч з нами зірвали аеропорт, неробочий.

«Ми виїхали в кінці квітня, з татом та чоловіком на машині, з нами татів друг з донькою, вже дорослою. Всього нас їхало п’ятеро людей, ще хлопець, якого мій чоловік якось дорогою підібрав, він у нас півтора місяця жив, ми його годували, утримували. Йшов з центра міста, 24 роки хлопцю, куди ж йому йти, взяли його до себе».

«В нашому домі два дні жили руські. Сказали нам жити в підвалі й не виходити звідти. Один був більш-менш, з Донецьку, нашинський (донеччани проти нас воювали). Чоловік десять в нас жили, за***ли весь дім, бідні, голодранці, пили там. Отак нап’ються, потім автоматами стріляють в сусідні будинки». "Танки" їздили (Микола поправляє, артилерійські установки), бомбили ними по всім будинкам.  Ідеш, трупи кругом (це в квітні вже). Без розбору вбивали всіх, хто виходив на вулицю. Тому в мене чоловік боявся вийти за водою, хоча там 8 хвилин йти, до батьків. Ми дощову воду пили».

«Наш дім п’ять раз з усіх сторін бомбили, але стіни цілі. У батьків будинок повністю зруйнували і мама там загинула...»

"Заговорили з тим донеччанином, (ми нормально з ним спілкувались, бо вони ж всі з автоматами. Він казав "Ну не знаю за кого вы, за этих нациков или за нас". Зрозуміло, що ми нічого не відповідали. Він зізнавався, що українці значно краще воюють, більше мотивації, але в них, казав, мало озброєння. В росіян же багато озброєння, але вони такі… неграмотні, дурні... "

«У нас є смт Мангуш, маленьке сільське поселення. Ми чули, як російський солдат телефонував там комусь зі своїх додому, каже: "Я здесь, как заграницей нахожусь". Так це ж село, а якщо його у Львів закинути, уявляєте...


Алла:

«Я живу в Новоазовську, місто в 40 км від східного кордону, саме звідти все й починалось, напевне з градів».

«Ми з сином слухали новини з Америки. Там все чітко казали, що війська на кордоні, скільки їх там, що вони вже підходять. Ми склали тривожний чемоданчик за тижнів два до цього. Коли почалась стрілянина, ми з сином були хворі на коронавірус, але прийняли рішення виїжджати, хоч і з температурою. Вже по обіду ми були на західній стороні міста, в більш безпечному місці. Нам дозволили поселитись там, де я до війни працювала. Ми там знаходились до 14 березня».

Важкий період, або «Інтенсив», як його називають наші співрозмовники, почався на початку березня, з відключенням світла. Згодом відключили також і опалення. Надворі ще було дуже холодно.

«Люди почали спускатись в підвали, погреби. Підвали й бомбосховища різні, є по півтора метри, люди там не могли сидіти в повний зріст. Знаю, що після цього багато в кого виникли проблеми з ногами, зокрема в моєї сусідки, вона лежала в лікарні з запаленням судин, казала, що там ця проблема була досить розповсюджена, навіть доходило до ампутації».

"Багато людей постраждали, коли виходили шукати воду, їжу. У мого сина так загинув друг з дівчиною. І сусідка наша загинула, молода жінка, підірвалась на міні, чоловіка ж дуже контузило. В березні випав сніг, ми його збирали, щоб хоч руки помити. А з їжею було дуже складно...".

"Коли виїжджали, нам відразу сказали, якщо когось виводять в чисте поле, (якщо ти комусь не сподобався), автобус нікого не чекатиме. Хлопець попросився в туалет, його водили з пістолетом, тому що ніхто нікому не довіряє".


Олена:

"Ми виїжджали 15 березня, в першій колоні, на свій страх і ризик. Доїхали до Бердянська, звідти дуже боялись далі їхати, і тільки 8 квітня поїхали в Україну. Треба було проїхати 20 російських блокпостів. І на цих постах стояли оці всі, вибачте (Микола додає, чеченці). І на якомусь із блокпостів йшла колона техніки, вся з буквою "Z", і з номером регіону. Вже в Запоріжжі ми перевірили - це була Інгушетія.

Дехто з наших респондентів виїжджав в квітні, коли окупанти вже запровадили процес фільтрації. Вони розповіли, що їм дивом вдалось відкупитись від цього і пройти фільтрацію швидше, за два дні, однак взагалі-то, людей там тримають місяцями. Їм вдалось доїхати до Львова за 9 днів.

Наші гості розповіли про Маріуполь, як він виглядав перед окупацією: "Якби ви були в Маріуполі напередодні... Наше місто стало дуже гарним віднедавна, мер дуже вклався. До речі, наш мер дуже товаришує з вашим (з мером Львова). Він дуже любить Львів. У Львові Оперний театр і стометрівка і в Маріуполі теж театр, поменше трохи і теж така маленька, нібито, стометрівка — міні-Львів".

10.06.2022. 106-а доба повномасштабного російського вторгнення.

↑Новини↑