Історії людей, що втікають від війни

24 червня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Наші гості - переселенці, що заходять до офісу за адресою Федорова 27, не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїхали з різних регіонів, переважно зі Сходу України, а також з південних регіонів, та Київщини. Їх історії торкають за живе та дають розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними.

Тетяна, м. Курахово, Донецька обл. 12 червня

Тетяна приїхала до Львова з міста Курахово Донецької області. Жінка тут вже два місяці. Розповідає, що поруч з її будинком поцілила ракета, не залишилось жодного цілого вікна.

«21 лютого Путін визнав «Л/ДНР» і ми вже знали, що почнеться війна. 24-го я прокинулась о п’ятій від дзвінка сина, він жив і працював в Харкові, на Салтівці саме. Він сказав, що чує дуже сильні вибухи, каже: «Мама, це війна».

«Поїхала з Донецька в березні, спершу - до Дніпропетровської області.  А наприкінці березня я повернулась назад в Курахово, прожила там приблизно півтора місяці. Було морально дуже важко чути постійні нічні обстріли. Мар’їнка, Красногорівка, Новоселівка, Гуляй Поле, Вугледар — постійні обстріли, все це чути було, вночі неможливо було спати. Потім наш Кириленко (Очільник Донецької ОВА) закликав всіх терміново евакуюватись. В місті залишилось відсотків 30 населення; аптеки, магазини закриті, жити було неможливо. Ціни божевільні, готівки немає, банки закриті. Я зібралась і поїхала до Львова (10 квітня).

До війни пані Тетяна працювала в обліково-фінансовому відділку військово-цивільної адміністрації міста Мар’їнка. Пані Тетяна категорично стверджує: якщо наша область буде окупована, я не хочу жити в «ДНР», хочу жити лише в Україні! Тетяна дуже добре володіє українською і легко на неї переходить: «У Львові казали, що вони навіть не очікували, що ми з Дніпропетровська,  дуже гарна українська».

12.06.2022
109-а доба повномасштабного російського вторгнення.

Дмитро, Харків, 12 червня.

«Ми одні з тих людей, які бачили початок цієї війни, тому що в нас будинок стоїть на окружній, а окружна виходить в сторону Чугуєва. Чугуїв сильно бомбили, в нас восьмий поверх, вікна дуже тряслись. Коли вибухи трохи припинились, ми поїхали в метро, десь 2,5 – 3 тижні там жили, ночували. За два тижні потому нас вивели тунелем до іншої станції, тому що до тієї, де ми досі жили, почали росіяни підходити. Ще пожили на цій станції, а потім вирішили, що треба їхати». (У Дмитра з жінкою на руках п’ятимісячний син, якому на момент початку війни було три місяці. Загалом в сім’ї троє дітей, найстаршому - 17).

«Спершу поїхали в Ужгород, потім у Львів. Зараз знаходимось тут: я, дружина, найменша дитина та середня. Старший навчався в воєнному університеті в Харкові, був там, зараз їх привезли до Львівської області, працюють, збивають ракети… Коли на Пасху летіло на Львів 6 ракет, вони відпрацювали, позбивали все!» 

12.06.2022. 109-а доба повномасштабного російського вторгнення.


Марія Анатоліївна, Запоріжжя, 13 червня.


Марія Анатоліївна – викладачка Запорізького університету, має трьох доньок, мешкали до війни в університетському гуртожитку.

«В Запоріжжі ми живемо в гуртожитку біля вокзалу, а поруч з вокзалом ще завод «Мотор Січ». 15 березня в вокзал «Запоріжжя-2» поцілила ракета, в гуртожитку повилітали рами, вікна, двері. Тож нам запропонували у співпраці з університетом перебути тут у Львові. Львівський національний університет теж надав гуртожиток і все гаразд, живемо тут зараз. Але наразі вже планують заселяти абітурієнтів в гуртожиток, тому скоро доведеться з’їжджати».

18 березня Марія з дітьми вже приїхали до Львова,  чоловік й надалі залишається вдома. Мама й брат Марії залишились в місті Пологи, що за сто кілометрів від Запоріжжя: «Ми щодня спілкуємось, у них ідуть активні бої. Спершу Пологи дуже сильно постраждали від російських військ, тому що знаходяться по трасі. В ОТГ мешкало близько 50 тисяч мешканців, лишилось 25 тис, при цьому окупантів там теж налічується близько 25 тисяч. Можна уявити собі, як вони пліч-о-пліч живуть в цих боях… Неодноразово були випадки потрапляння снарядів в будинки, випадки пожеж. На щастя, з моїми рідними все гаразд. Ми з ними спілкуємось, вони переповідають нам, наскільки там важка ситуація, як це важко жити в таких умовах, коли вони саджають город, а над ними літають снаряди».

«У Львові ми також стали свідками трьох ракетних обстрілів, але загалом, обстріли з неба - це рулетка, від цього не втечеш, ми просто тікали подалі від лінії фронту. У Львові діти можуть навчатись, розвиватись, а у Запоріжжі ми просто рахували тривоги».

Наталя та її доньки чудово володіють українською, навіть академічною українською. Сім’я освічена; доньки зізнаються, що розмовляти українською зручніше і це дивує, бо досить незвично, як для російськомовного Запоріжжя. Зізнається Марія, що напевне, в цьому є заслуга університетської спільноти, інакше б вони теж природньо потрапили під вплив російськомовного середовища».

13.06.2022. 110-а доба повномасштабного російського вторгнення.



↑Новини↑