Історії людей, що втікають від війни

20 червня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Наші гості - переселенці, що заходять до офісу за адресою Федорова 27, не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїхали з різних регіонів, переважно зі Сходу України, а також з південних регіонів, та Київщини. Їх історії торкають за живе та дають розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними.


Пані Вікторія, пані Зоя, Харків. 25 травня

Донька Вікторія та її літня мати Зоя приїхали до Львова на початку війни, ще в лютому. Вікторія не втримала сліз, щойно я попросила розповісти хронологію подій, починаючи з 24 лютого: «Ми до останнього не могли повірити, що війна почнеться, ми так чудово жили, навколо все будувалось…».

24 лютого о 5 ранку в Харкові віддалено почулись звуки вибухів. Пані Вікторія в той день пішла на роботу, зібрала всі свої речі, бо зрозуміла, що вона ще довго не матиме змоги повернутись до звичного ритму життя: «Хотіли піти в магазин, закупити продукти, але побачили в телеграм-каналах, де постили про влучання ракетних обстрілів, що поруч вже обстріляли магазини, фотографії такі були, жінка прийшла за хлібом, а фото вже де вона мертва лежить накрита простинею, з тим хлібом в руках, а поруч окремо її нога. Це той магазинчик, куди я зазвичай ходила купляти продукти». «В нас потім з будинку збирались групи чоловіків по двоє-троє, і йшли за всіх в магазин, а одного дня все трохи затихло, вирішила піти сама. Дійшла до рогу вулиці, щось зірвалось з одного боку, з другого, я злякалась, повернулась назад додому, більше не ходила». 

Всі дні в Харкові Вікторія з її мамою залишались у власній квартирі, що в районі Павлового поля, ховались в коридорі, бо поруч бомбосховищ не було. «Лягали на ніч спати, одягнені та зі свистком на шиї, щоб якщо завалиться все, могли подати звук».

Знайомі наших гостей зі Львова наполегливо пропонували евакуюватись до них, тому що залишатись надалі хоч день в будинку, який дрижить від вибухів навколо, було просто нераціонально для їх життя і психіки. І наші гості почали думати як їм виїхати. Донька Вікторія боялась, що буде дуже важко їхати з мамою, яка щойно вилікувалась від Коронавірусу, пролежавши місяць під'єднаною до кисневого апарату та схуднувши і ослабши так, що вона з великими зусиллями пересувалась. Вікторія замовила два квитки на потяг і вони з мамою дістались на вокзал: «Там була сила силенна людей, ми питаємо в людей про свій потяг, показуємо квитки, нам кажуть «Ви що, які квитки!?», так ми в той день і не поїхали…». «Було жахливо бачити, як сім’ї розділяють, чоловіки залишаються на платформі, але ще жахливіше було бачити, як губляться діти: У жінки якоїсь забрали дитинча і понесли його вагоном. Мама кричала неймовірно, трусилась: «Віддайте дитину, віддайте дитину»... Дитину повернули, дякувати Б-гу, але скільки таких випадків... Купа речей на пероні валялись, покинутими, бо можна ж було мінімально речей брати, а люди з чемоданами приходили». Вікторія показує фото з вокзалу (здавалось там були десятки тисяч людей...) та фото з потягу, де з другого поверху звисали ноги прямо перед лицем тих, хто сидів знизу, а разом з людьми в одному вагоні тіснились собаки й коти.    

Вікторія розповідає, що в Харкові в неї залишився брат, колишній військовий. Розповідав, як вислідкував ДРГ в Харкові, ходив за ними, повідомив поліції, з нього лише всі насміхались, а потім, коли перевірили, то дякували. Про його «справи» в Харкові більше нічого не розповідав мамі та сестрі, каже «Ви жінки, вам того знати не треба».

Пані Вікторія та пані Зоя обидві дуже хочуть додому, але новини з Харкова ще досі невтішні. Деякі люди вже, не чекаючи покращень, повертаються, але.... деяким знову доводиться повертатись назад, на Західну: "Наша знайома поїхала, на радощах почала готувати обід вдома, тільки ставити наготоване до столу, як жахнула ракета, вони відразу зібрали речі і назад у Львів".

25.05.2022
91-а доба повномасштабного російського вторгнення.


Євгенія, син Ділан, Київ. 30 травня 2022 р.

Ділан - маленький хлопчик 5-ти років, зайшовши до офісу, привітався з усіма дзвінким «Добрий день!», показав всю свою привітність і живий дитячий інтерес до світу - з першої нашої зустрічі й надалі вони з мамою Євгенією стали для нас чи не найочікуванішими гістьми!

Євгенія, фактично, вже двічі переселенка. Спершу в 2015 вона переїхала з Донецька до Павлограда, там в них з чоловіком народився синочок – Ділан, потім через два роки вони разом вирішили перебратись до Києва, звідки їх погнала війна вже в 2022 до Львова. 

Євгенія розповідає, що вони з чоловіком передчували, що війна неминуча, часто про це говорили, а 24 лютого близько 5-ї ранку прокинулись вже від залпів ракет. Два дні вони сиділи в очікуванні, не знали як діяти, їхати з Києва чи лишатись. Коли Ділан питав що гримає, мама з татом казали, що це знімають фільм, однак, каже Євгенія, сину в те не дуже вірилось. Вже коли приїхали у Львів, щоб пояснити чому все ж покинули дім, зізнались сину, що там «дядьки кидають бомби»: «Він розуміє, що там небезпечно, але дуже сумує за своїм садочком і постійно питає коли можна буде повертатись до Києва». 

Євгенія з чоловіком та сином Діланом 19 годин їхали до Львова машиною, з сумками та кроликом під рукою. Приїхавши, біля двох не їли, практично не спали. Ділана доводилось вмовляти поїсти, годували з ложечки, (навіть кролик нічого не брав до рота). Всі були в заціпенінні…

«У Львові було багато ситуацій, смішних і не дуже. Нас спершу взяла до себе сім’я, але через тиждень раптово в 10 годин ночі сказали аби ми з’їхали. Далі жили місяць в іншій сім’ї, вони нам з усім допомагали, годували, дуже тепло приймали, нам було незручно, хоч намагались чимось у відповідь теж допомагати. Потім з’їхали в хостел, щоб не набридати». 

Мама Євгенії - єдина з сім’ї, хто залишився ще в Донецьку; хотіла б виїхати, але на українську сторону не впускають, а через Росію їхати дуже дорого. Зараз в них немає ні води, ні світла, в їх район вже прилетів снаряд. На питання чому мама залишалась в Донецьку досі і яка в неї політична позиція, Євгенія відповіла, що однозначно проукраїнська, просто мати не хотіла лишати свою домівку. Наразі, коли жити там стало неможливо, мати збирає гроші на квиток через Росію до України.

Євгенія підсумовує: «Я навчилась вилучати уроки з кожної життєвої ситуації. Ковід мене навчив цінувати свободу, можливість прогулянок. Війна навчила любити всіх, цінувати, пробачати, бо кожен день може бути останнім. Нам людям дають такі складні ситуації, щоб почати розуміти для чого ти сюди прийшов, для чого живеш…»

30.05.2022
96-а доба повномасштабного російського вторгнення.


↑Новини↑