Історії людей, що втікають від війни

19 травня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Наші гості - біженці, що заходять до офісу за адресою Федорова 27, не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїхали з різних регіонів, переважно зі Сходу України, а також з південних регіонів, та Київщини. Їх історії торкають за живе та дають розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними. 


Олексій, Маріуполь. 2 травня 

Льоша - хлопець 16-ти років, прийшов до нас із другом Федором, якому 19, він також переселенець, приїхав з Києва, однак сам родом із Дніпра. Федір у Львові без батьків, живе в монастирі, Льоша приїхав з батьком, живуть у знайомих. 

Ми розпитали у Льоші як їм з батьком вдалось виїхати з Маріуполя та те, що їм в процесі евакуації довелося пережити.

Мама  Олексія з вітчимом залишились в Маріуполі, востаннє коли вони бачились (1 березня), вона розплакалась: «Якщо ти будеш їхати, то поминай мене». 
- Зараз зв’язку з нею немає?
- Та ні, звісно, її район дуже сильно обстрілюють. 
- Як ви виїхали? 
(З метою збереження автентичності викладу, розповідь приводиться російською)
- Наш район начали обстреливать, ну мы думаем, либо мы умрем здесь, либо нас в машине расстреляют. Мы поехали и солдаты говорят: там зеленый коридор и мне смска как раз в этот момент пришла, что зеленый коридор.

"Мы поначалу еще ездили Мариуполем, нормально, потом 7 дней сидели дома, сильно обстреливали, потом я выезжаю и понимаю, что все, городу – конец.  Все завалено, дороги завалены, мы не могли проехать".

"У меня прабабушка выехала, сидела 20 дней в подвале и выехала. Она выходит, видит автобус, последнее место осталось и был выбор: инвалид или бабушка, несут инвалида, а потом типа говорят: «Да куда Вы его несете, его все равно уже не спасти». Вместо инвалида взяли бабушку".

Олексій поділився випадками мародерства в Маріуполі:

-  Мы проходили мимо «Humana», там стояли цигане, примеряют на себя вещи, говорят: «А мне идет?», там вокруг снаряды летают, а они «А мне идет?». Микроволновки выносили, айфоны. Зачем им та микроволновка, электричества же нет по всему Мариуполю...
  
02.05.2022
68-а доба повномасштабного російського вторгнення.


Оксана, Сумщина-Харків, 4 травня

Оксана родом з Сумщини, зараз там живуть її батьки. До Харкова Оксана разом з братом приїхали вчитись. Коли почалась війна вся сім’я була розкидана по різних містах, тому на початку, Оксана ділиться, було найбільш тривожно й страшно за усіх членів сім’ї.

Її батько до війни працював в Бучі, чоловік в Ірпені, але вони встигли виїхати до Києва. Мама спершу була сама в Сумській області на кордоні, Оксана з братом в Харкові.   

Сумщина

«Мама в 7 ранку телефонує каже: «Що відбувається, в нас танки по дорозі їдуть…». Кажу: «Мам, війна почалась». Розповідала, що земля тряслась, вулицями колони танків по 15-20 одиниць проїжджали». 
«Спочатку Сумську область взяли в кільце, бомбили в основному Охтирку. Сусіднє село Бояро-Лежачі дуже сильно обстріляли, порозстрілювали корів, тварин, будинки розбомбили і… я знаю, що деяких моїх знайомих вже немає» - плачучи закінчує Оксана: «Дівчат вони не чіпали, а хлопців, якраз по 20 років розстрілювали…». 
«Окупанти приходили до місцевих, казали погодуйте, ми вас чіпати не будемо. Перший час вони людей не чіпали, люди їх підкормлювали, щоб зберегти життя». 
«Погранзаставу розбомбили повністю і не тільки у нас, по Сумській області їх вважай більше немає. Швидше за все загинули й ті хлопці, що там були…»

Харків

Оксана з братом жили й вчились в Харкові, орендували квартиру на Салтівці. Оксана розповідає: «З північної Салтівки всіх евакуювали. Барабашова (ринок) розбомбили, торговий центр Україна, біля якого я жила розбомбили, Нову Почту, де видавали гуманітарну допомогу розбомбили». 

«Першу ніч ми ночували в метро, там познайомились з компанією, вони нас запросили жити до себе в трикімнатну квартиру, в них безпечніше, місця більше, в коридорі можна ховатись за декількома стінами. Там ми прожили місяць. Поруч обстріляли школу, ларьки, магазинчики».

«Було дуже страшно коли евакуювались. Ми чекали на вокзалі, там була величезна черга, ми змогли виїхати тільки на наступну добу. Наш потяг мав прибути о четвертій годині ранку. І тут, третя година ночі – сильний вибух. Всі люди злякались, побігли в метро, метро перекрили, як-небуть ми там між собою сховались. Потім трохи затихло, виходимо… і знову як бомбанули, бачимо  червоне зарево, вікна посипались… І поцілили вони не в приміщення, а поруч в фонтан, на привокзальній площі». 

Далі на молодих людей чекали 24 години подорожі потягом до Львова стоячи. Але це ніщо в порівнянні з пережитим. Тепер має значення лише, що вони живі, цілі й неушкоджені, разом змогли виїхати в безпечне місце. А також що їх сім’ї неймовірно пощастило, знаходячись поодиноко в різних небезпечних на початку повномасштабного вторгнення місцях України залишитись живими і возз’єднатись (хоч поки лише частково).

04.05.2022
70-та доба повномасштабного російського вторгнення


↑Новини↑