Історії людей, що втікають від війни

17 травня, 2022
Історії людей, що переїхали до Львова, тікаючи від активних бойових дій у своєму регіоні.
Наші гості - біженці, що заходять до офісу за адресою Федорова 27, не лише приходять отримати гуманітарну допомогу, вони несуть із собою всесвіт спогадів, почуттів і переживань, які нам цікаво відкривати, спілкуючись із ними. Ці люди приїхали з різних регіонів, переважно зі Сходу України, а також з південних регіонів, та Київщини. Їх історії торкають за живе та дають розуміння чим є війна для звичайного українця. Публікуємо деякі фрагменти інтерв'ю з ними. 


Світлана та Лілія, Миколаїв, 18 квітня


До нашого центру завітали Світлана та Лілія (мати та донька). У Львів вони приїхали вчотирьох, разом з татом та дідусем Лілі (чоловіком і татом Світлани). Дідусь хворіє і заперечує, що в країні йде війна, щоранку збирає речі і вимагає відвезти його додому.

Почувши пропозицію попоїсти, мати лише дивилась мовчки зо декілька секунд, а потім з її очей полились сльози. За нею заплакала й донька. Спробувавши заспокоїти їх та розпитавши трохи, з’ясувалось, що вони з Миколаєва, кілька днів як приїхали й ще не пройшли той рубіж, коли здаєшся в руки природній адаптації в іншому місці, а не непокоїшся станом непроханого гостя, думаючи, що ліпше було б лишатись вдома до останнього. 

Як з’ясувалось із розмови, сусідні села близ Миколаєва буквально стерті з лиця землі, не лишилось нічого. Вдома жінки, ховаючись у підвалах, почали розгадувати звуки техніки, ідентифікуючи її як «свою» або «чужу». Кажуть, що гради то страшніше всього, адже вони стріляють тривалий час і в різні точки. 

Світлана в Миколаєві працювала вчителем української мови та замісником директора з навчальної частини. Лілія була провідним працівником університету, спеціалістом з програмування. Наразі в них обох немає заробітку і місця роботи. 

Світлана і Лілія стали для нас особливими гістьми. Вони приходили до нас знову і знову, ми раділи одне одному як старі добрі друзі, багато говорили, сміялись.  Так люди танули від війни, нащупуючи ґрунт під виром львівського життя. 

18.04.2022
54-та доба повномасштабного російського вторгнення.

Пані Лариса з Харкова. 25 квітня

До Львова пані Лариса приїхала зі своїм сином, живуть в Ліцеї спільно з багатьма іншими біженцями. В Харкові у пані Лариси залишились батько та мати, які нізащо не хочуть полишати свої домівки. Мати ховається у метрополітені під час тривоги, а батько глухий і не чує вибухів, сидить вдома. "Ми вдома теж ховались в підвалах, в метрополітені, а потім тижні зо два жили в бомбосховищі.  Біля нас розташований танковий завод – вісім авіабомб скинули, у нас ледве криша не відвалилась у тому бомбосховищі" - згадує пані Лариса.

«Для мене було нормально, якщо я стою за гуманітаркою під градами, я звикла. Я знаю коли в нас спрацьовує ПВО, через три секунди прилітає «отвєтка», я відрізняю де «Гради», де «Смерчі», де наше ПВО працює, де «Іскандер» пролітає. Як тільки Іскандер вибухає, оце так, ви можете іти займатись своїми справами, курити, що завгодно робити, - 15 хвилин на перезарядку, потім прилітає наступний. Страшно було тільки коли ми стояли в черзі за гуманітаркою, над нами пролітав літак, зайшов на круг прямо над нами, в цей момент він зазвичай скидає бомби, ми дуже перелякались, бо якщо ж він бомбу кине, то воно десь на кілометр розлетиться, куди бігти?»

Пані Лариса на останок розповіла: «Коли ми сиділи в бомбосховищі, ми були недалеко від дому, але не могли вийти, бо сипали «Гради». Хтось колись, як гуманітарку приніс картоплю, але за неї забули, кинули в куток, а там собаки. Ну треба ж було щось їсти, так ми їли вже ту картоплю об***ну собаками».

Прощаючись, пані Лариса залишила по собі крилаті фрази з розуміння політичних настроїв воєнного Харкова: «Наша соседка знаете, до последнего говорила: Путин в меня стрелять не станет. Как только прилетело в её дом, сразу — Путин х****».

25.04.2022
61 доба повномасштабного російського вторгнення.

Пані Надія з Чернігова, 28 квітня 

Пані Надія приїхала з Чернігова з донькою на початку березня. Вона поділилась розповіддю про те, що було в Чернігові під час окупації, як їм вдалось евакуюватись, та як виглядає їх рідне місто зараз.

"Над головою постійно літали винищувачі... Перші два тижні ми сиділи між несучими стінами в коридорі, декілька раз спускались в підвал, але там було дуже багато людей, ми вирішили більше не спускатись, щоб не займати собою простір, аби дітям було чим дихати".

Пані Надія, - набожна жінка, всі події, що відбувались за час окупації, вона перенесла стійко, саме тому що вірить в Б-жественне провидіння і захист:  "Не дивлячись на те, що в Чернігові було дуже неспокійно, виїжджати ми не наважувались. Цей момент настав коли я відкрила Біблію на фрагменті про Содом і Гоморру і перше, що я прочитала там, було "Бегите". Я це сприйняла, як сигнал і ми з донькою вирішили спробувати евакуюватись".

"Я домовилась з волонтером, щоб нас вивезли. Раптом в цей день ми дізнались, що автомобільний міст зірвали — а це був єдино можливий автомобільний маршрут. Але у нас ще залишався пішохідний міст, можна було пройти ним, на іншому боці були волонтери - проте це було дуже небезпечно." 
В перший день, коли жінки прийшли до мосту, почався обстріл, їх не пустили. Коли на наступний день їм випала можливість пройти (прохід було дозволено лише для п'ятьох осіб), з ними поруч пішли жінка з літньою мамою, яка ледве ходила: "Я не розуміла як вони збираються переходити через міст, хоча моя донька зреагувала моментально, - вони разом з тією жінкою взяли маму під руки й понесли на собі".    
"Коли ми пройшли цей міст, я дивлюсь на дорогу, а там воєнні машини ще димляться, іномарки побиті, трупи лежать... і от коли ми проходили цей жах, цю "долину смерті", почався обстріл, нам солдати кричали "Падайте на землю", але там була багнюка, якщо бабцю покласти, ми б її вже не підняли, тож ми продовжували йти. Я йшла, молилась... Раптом в двох кроках від нас лунає вибух, зовсім поруч... І хто після цього скаже, що нас Б-г Собою не закрив? Після цього міст перекрили, ним більше ніхто не ходив - аварійний."

"Наразі в Чернігові від передмістя залишилось лише каміння, рідко-рідко може якийсь дім наполовину цілий; центр побитий, люди з ранку до вечора стоять за гуманітаркою".  

Вислухавши історію Надії, нам здалось, що вона заслуговує на відзнятий по мотивам трилер, де в кінці перемагає безмежна віра, як вічне джерело впевненості й сміливості й людина, що є її амбасадором в цьому світі страшенної несправедливості, де людське життя стає надгробком чужих амбіцій й спотворених понять. Така вона - боротьба маленької людини, проти великого механізму історії, подій, обставин, сплетінь долі. 

28.04.2022
64 доба повномасштабного російського вторгнення.


↑Новини↑