Як єврейська жінка-журналістка повідомила світу про замовчуваний голод в Україні

20 червня, 2017
«Вона дуже швидко усвідомила, що це є неймовірно тоталітарна держава».

Прорив Рі Клайман у висвітленні голоду 1932 року як частина її біографії під авторством професора Ярослава Балана, який продовжує дослідження «золотої жили» в її мемуарах.

Подорожуючи сільськими місцевостями України в 1932 році, Рі Клайман, журналістка-єврейка з Канади, зупинилася в якомусь селі з наміром купити молока та яєць.

Селяни не могли порозумітися з нею, але хтось із них відійшов геть і повернувся з покаліченим 14-ти літнім хлопчиком, який ледь-ледь плівся за нею.

«Ми голодуємо, в нас немає хліба» - сказав він і почав описувати жахливі умови минулої весни. «Діти їли траву... на четвереньках, як худоба паслися... їм більше нічого було їсти».

В підтвердження цього одна селянка почала роздягати дитину.

«Вона почала роздягати одного за одним своїх дітей, показуючи їх запалі животи, тоненькі ноги, проводячи рукою вниз і вверх по їх змучених, спотворених, покручених тільцях і даючи мені зрозуміти, що це був справжній голод», - згадувала Клайман у своїй статті, опублікованій в «Торонто Телеграм», одній із найбільших газет Канади того часу.

Український професор з Канади зараз пише першу в світі книгу - біографію в основному забутої Клайман, безстрашної репортерки.

«Вона поїхала в Радянський Союз в дуже оптимістичному настрої (думаючи, що там не побачить безробіття, а побачить рівноправність чоловіків і жінок» - розповідає Ярослав Балан з канадського інституту українських студій в Університеті Альберти. «Проте вона дуже швидко усвідомила, що це є неймовірно тоталітарна держава – наскільки бідними були там люди та як тяжко їм жилося».

Клайман народилася в Польщі в 1904 році, коли ця країна була частиною Російської імперії, і в двохрічному віці була вивезена батьками в еміграцію в Канаду. Коли їй виповнилося 6 років, вона потрапила під трамвай, через що одна нога її була ампутована. Наступних кілька років вона провела в лікарнях.

Інвалідність не перешкодила їй одній у віці 24 років самостійно поїхати в Радянський Союз у спробі стати вільним закордонним кореспондентом.

«Вона вивчила мову. В 1928 році Клайман зійшла з поїзда в Москві, не маючи там жодних знайомих і знаючи лише кілька слів російською мовою. Кілька годин їй довелося прочекати на вокзалі, поки хтось не показав їй дорогу до готелю, де їй довелося спати у ванній ще одного кореспондента з Америки. Наступних чотири роки вона провела в Радянському Союзі».

«Багато газет відряджало кореспондентів (до Радянського Союзу) на короткий час» - розповідає Балан. «Але вона вивчила мову. В неї розвинувся дуже своєрідний погляд на речі».

Одного разу Клайман поїхала на далеку північ Росії в місто Кемь, недалеко від якого знаходився радянський табір ув’язнених, місце, заборонене для відвідування іноземцями. Вона зустрічалася із дружинами в’язнів, зустрічалася із колишніми в’язнями, яким не дозволялося виїжджати з міста навіть після звільнення, описувала, що радянська влада насильно експлуатувала політв’язнів на лісозаготовках. Це були відомості, важливі для Канади, яка втрачала ринки деревини в Об'єднаному Королівстві через дешевий ліс радянського конкурента.

«Це підтверджувало чутки про дешеву працю, яка використовувалася в Радянському Союзі, через що Канада не мала можливості конкурувати», - пише Балан.

Але насправді Балана цікавить опис Клайман Голодомору, штучного голоду, від якого померло близько 4-х мільйонів українців між 1932 та 1933 роками. Вперше йому потрапили на очі статті Клайман, коли він займався пошуками матеріалів у канадських газетах про голод в Україні.

В 1932 році Клайман поїхала автомобілем на південь від Москви через Харків, який в той час був столицею України, на Чорне море і далі в Грузію, батьківщину Сталіна.

В Україні вона проїжджала через безлюдні села і дивувалася, куди поділися всі люди?

Навколо неї зібралася група селян одного з колгоспів із питанням, чи вона могла відвезти до Кремля петицію, щоб довести до відома радянських керманичів те, що люди голодують. В них забрали все зерно. Худоба давно вже була забита. Коли вона спробувала купити яйця, одна з селянок із подивом подивилася на неї та запитала, чи вона заплатить за них.

«Звичайно, заплачу», - відповіла Рі. - «Я не візьму яєць задурно».

«Ви не розумієте», - пояснила селянка. - «Ми не продаємо яйця або молоко за гроші. Ми хочемо хліба. У вас є хліб?»

Балан каже, що Клайман дуже зрозуміла причини голоду – що голод настав не лише через засуху, а став наслідком насильницької колективізації. Наприклад, спроби радянської влади механізувати сільське господарство призвели до труднощів, коли виробництво машин не розвивалося запланованими темпами. Коні та інше тягло були вже забиті, а тракторів було недостатньо навіть для збирання врожаю. Це стало наслідком помилкових рішень, прийнятих нагорі, говорить Балан. Коли українці почали голодувати, радянська влада закрила кордон між Росією та Україною так щільно, що люди не мали можливості виїхати, додає він.

«Її розповідь має значення для євреїв і українців», пише Балан. «Серед українців розповсюджена думка, що євреї були більшовиками та що вони несуть відповідальність за голод. А тут маємо жінку-єврейку, яка писала про голод. Фактично, євреї також переслідувалися. Дивіться, вона єврейка, але вона писала правду».

В 1932 році Клайман стала першою за 11 років іноземною репортеркою, висланою з Радянського Союзу, як було сказано, «за розповсюдження брехні».

Звідти вона поїхала в Німеччину, щоб писати про підйом нацизму.

Балан хоче провести ще більше дослідницьких пошуків, щоб знайти статті Клайман, написані з Німеччини.

Він каже, що поки йому вдалося знайти лише дві статті.

Клайман писала з Німеччини до 1938 року, коли була змушена тікати невеличким літаком із кількома євреями-біженцями. На жаль, при посадці в Амстердамі літак розбився. Майже половина пасажирів загинула, а Клайман отримала перелом хребта – але їй вдалося уникнути паралічу.

Вона повернулася до Північної Америки, переїхала до Нью-Йорка і почала писати свої мемуари. Заміж вона так і ніколи не вийшла, дітей в неї не було. Померла вона в 1981 році.

Після її смерті ці мемуари залишилися неопублікованими, і Балан має надію розшукати їх. Він також намагається довідатися, де знаходиться її могила. Він розшукав кількох з її родичів, але їм не відомо місце її вічного спочинку.

«Якщо ми могли б знайти її мемуари, це була б хвилююча подія, вони б стали золотою жилою», - каже Балан.

Нещодавно Балан прочитав лекцію про Клайман у Федерації колишніх радянських євреїв «Лімуд» в Нью-Йорку. Ця лекція була спонсорована «Українсько-єврейською зустріччю», неприбутковою канадською організацією, метою якої є розвиток співпраці між євреями та українцями. Започаткована канадським підприємцем Джеймсом Темерті, ця організація має на меті усунення негативних почуттів між цими двома народами.

 «Євреї живуть в Україні майже 1000 років, їх чисельність стала великою з 16-го століття», - говорить Балан.

«Якщо виключити періоди погромів та Голокосту, решту часів у більшості випадків євреї процвітали в Україні».

Цих два народи мають між собою набагато більше спільного, ніж вони можуть собі уявити – наприклад, кухня – їм слід більше довідуватися про культуру їх обох, говорить Наталія Федущак, директор центру зв’язків «Українсько-єврейської зустрічі».

Федущак каже, що Клайман «допомагає наводити мости між двома громадами, тому що була єврейкою, яка писала про голод в Україні з великим співчуттям і розумінням».

 Джерело: THE TIMES OF ISRAEL 

↑Новини↑