В українській історії євреїв наче і немає

11 квітня, 2016
Чому єврейський наратив не є частиною української історії, як розібратися зі своїми героями, і чи готове суспільство до визнання темних сторінок минулого - в інтерв'ю з кандидатом історичних наук, викладачем магістерської програми з юдаїки НаУКМА, вченим секретарем Української асоціації юдаїки Сергієм Гириком.

Чому єврейський наратив не є частиною української історії, як розібратися зі своїми героями, і чи готове суспільство до визнання темних сторінок минулого - в інтерв'ю з кандидатом історичних наук, викладачем магістерської програми з юдаїки НаУКМА, вченим секретарем Української асоціації юдаїки Сергієм Гириком.

- Сергію, не секрет, що історію України на рівні масової свідомості розуміють в нас як історію українського народу - єврейський, польський та інші національні наративи просто не є її складовою. Ось і ваш курс в найбільшому гуманітарному вузі країни називається «Історія євреїв України» - чи не тому, що українських євреїв в історичному і громадському дискурсі просто немає, а є лише євреї, які живуть на українській території?

- Справді, історія України спочатку будувалася за етноконцентричним принципом, і лише сьогодні, багато в чому завдяки закордонним дослідникам, відбувається відхід від цієї концепції. Єдина велика праця, в яку органічно вплетена єврейська складова української історії, належить перу канадця Пола Роберта Маґочія і являє собою курс з історії України, прочитаний ним в університеті Торонто. Але і в цьому курсі євреї займають куди більш скромне місце, ніж того заслуговують.

На виправдання можу лише сказати, що всі європейські нації в період свого формування пройшли цей шлях. Навіть Франції, яка першою почала відходити від етноцентричності, оскільки першою до неї прийшла, до повної відмови від цього принципу, якщо судити за шкільними підручниками історії, ще далеко.

Саме шкільні підручники, а не академічна наука, формують суспільну свідомість. А у вітчизняних підручниках про українських євреїв згадують нечасто. Є окремі згадки про Міністерство з єврейських справ УНР, про погроми періоду Громадянської війни, про Бабин Яр. Лише в одному підручнику - авторства Ігоря Щупака - подіям Голокосту присвячений цілий розділ. При цьому хочу зауважити, що нинішні підручники куди краще, ніж навчальні посібники 1990-х років, і про євреїв в них сказано помітно більше.

 - Проте багато хто недовірливо пхикнув, коли президент Порошенко згадав євреїв як один з народів, які стояли біля витоків української державності. Що можна протиставити нездатності суспільства побачити в євреях частину політичної нації?

- Єдиний шлях - розповідати про євреїв і представників інших етнічних груп, які формували цю націю. І робити це треба не тільки в шкільному курсі історії, а й літератури, включивши до нього українських письменників єврейського походження - наприклад, Леоніда Первомайського або Натана Рибака, який практично повністю викреслений з українського літературного канону, а з наших сучасників - Мойсея Фішбейна.

- Ці імена є скоріш винятком, ніж правилом, оскільки переважна більшість євреїв України свідомо вибрало російську мову, в той час як, скажімо, євреї Чехії чи Угорщини перейшли після розпаду Австро-Угорщини з колись імперської німецької на мови своїх сусідів - чехів і угорців ...

- Єврейська діаспора, як і будь-яка інша, завжди орієнтується на мову домінантної групи, оскільки це дозволяє зайняти вищий щабель в соціальній ієрархії. Такою групою протягом десятиліть в Україні були росіяни, тому основна маса єврейського населення саме російську мову сприймала як найбільш престижну. Про це явище настільки добре понад сто років тому написав Зєев Жаботинський, що я дозволю собі довгу цитату: «Вже тепер євреї в багатьох містах смуги осідлості є єдиними, так би мовити, представниками російської культури, тобто, кажучи точніше, одноосібно русифікують край. Вільна, наприклад, русифікована тільки єврейської інтелігенцією, і щось непомітно, щоб за цю послугу євреїв дуже любили тамтешні великороси, зате поляки і литовці відкрито ставлять євреям цей подвиг у велику провину. Те ж саме і в Малоросії. Українська преса взагалі і прогресивна, і демократична, але коли мова заходить за русифікаторську роль єврейської інтелігенції, преса втрачає самовладання і позитивно збивається на антисемітські ноти. І найгірше те, що не знаєш, якими словами протестувати, бо й справді істинним є те, що міста України, де великоросів можна на пальцях перелічити, і наполовину б не носили того характеру, який носять тепер, якби єврейська інтелігенція не так старанно йшла назустріч адміністрації в сенсі насадження російської мови ».

Все це правда, але вже в 1920-і багато євреїв стали сприймати українську мову і культуру. У цей час з'являються перші українські письменники-євреї - той же 16-річний Леонід Первомайський, який публікує перший свій нарис в полтавській газеті «Червоний юнак», або Арон Копштейн, чия збірка «Хочемо, Прагнемо, Можемо" виходить на початку 1930-х ( цей талановитий поет загинув в ході Фінської кампанії в 1940-му, намагаючись витягнути тіло друга з поля бою, - М.Г.)

- Сергій, а як складалися відносини між народами, коли Україна в тій чи іншій формі активізувала пошуки своєї ідентичності - наприклад, в період коренізації, коли багато єврейських дітей закінчили українські школи?

- Це цікавий період, оскільки паралельно йшла, умовно кажучи, єврейська коренізація - були створені три єврейські національні райони, в яких мовою діловодства був ідиш, і працювали, за рідкісними винятками, тільки єврейські школи. Я вже не кажу про численні єврейські технікуми і відділення при різних вузах, де викладали на ідиші. Мало хто знає, що нинішня Одеська аграрна академія - пряма спадкоємиця Єврейського сільськогосподарського інституту, відкритого в ті роки в Одесі.

При цьому більшість євреїв УРСР жили поза межами національних районів, тому єврейське населення великих міст повинно було так чи інакше - в рамках загального процесу - українізуватися. Природно, це призвело до того, що частина євреїв опанувала українську мову, а деякі зайняли своє місце в українській культурі. Але більшість цей тренд не зачепив - на побутовому рівні євреї і так розуміли українську мову, проте продовжували використовувати в побуті ідиш чи російську.

Занадто недовгим був цей процес, щоб судити про його вплив на відносини між народами. У середині 1930-х національна політика різко змінилася, а після Голокосту - про який вплив можна говорити, якщо чисельність євреїв, які закінчили колись українські школи, зменшилася в рази.

- Як трактуються в рамках вашого курсу історичні події, які один народ сприймає як злет національного духу, а інший - як трагедію, наприклад, повстання Хмельницького або Коліївщину?

 - Оцінку цих подій - як українською романтичною історіографією, так і єврейською історіографією часів Шимона Дубнова - я вважаю тенденційною. Сучасні ж історики куди більш стримані - нікому не приходить в голову заперечувати факт знищення єврейського населення в період українських повстань. Що стосується цифр втрат, я спираюся на роботи професора Шауля Штампфера як найбільш авторитетного дослідника історії єврейських громад в епоху Хмельниччини. З одного боку, він говорить «лишень» про 10 000 - 20 000 загиблих (при тому, що Натан Ганновер писав про 100 000), але це величезна цифра, яка ілюструє масштаби катастрофи, адже загальна чисельність єврейського населення на цих землях, згідно з розрахунками Штампфера, не перевищувала тоді 40 000 чоловік. Власне, в українській національній історіографії це не виправдовується, цього сюжету в ній просто немає.

- А в громадському дискурсі він присутній?

- Частково. Ряд українських інтелектуалів цілком в змозі сприйняти це як трагедію сусідів. Але більшість про це просто не знає і не замислюється - в ЗМІ ці сюжети практично не з'являються.

- Але про вознесіння на п'єдестал Гонти і Залізняка дехто задумався, і суспільство прийняло це як належне ...

- Це була явна провокація, враховуючи, де саме увічнили пам'ять цих персонажів - в Умані, куди щороку з'їжджаються тисячі хасидів. Зрозуміло, ініціатори цієї акції переслідували явно не ті цілі, які офіційно декларували. Інша справа, що основна маса населення просто не зрозуміла, що це провокація. Добре, що хоч різанину не обіграно в самому проекті, адже навіть в царські часи відмовилися покласти «жида і ляха» до ніг Хмельницького, хоча спочатку пам'ятник гетьману скульптора Мікешина мав виглядати саме так.

- Залишимо перекази давнини глибокої, врешті-решт, події 400- або 250-річної давності складно сприймати на особистому рівні. А ось перипетії XX століття, свідками яких були наші дідусі і бабусі, ставлять набагато більшу проблему перед сучасними українськими істориками. У Польщі усвідомлення того, що поляки були не тільки жертвами, але й катами (в тому числі сусідів-євреїв), почалося років п'ятнадцять тому з праць Яна Томаша Гросса, в Литві це починається зараз - з книги Рути Ванагайте «Наші». Чи реальною є поява таких книг в Україні або суспільство ще не дозріло до визнання окремих темних сторінок свого минулого?

- Ці питання піднімаються - і Ярославом Грицаком, і Андрієм Портновим, та й іншими істориками. Інша справа, що їх статті не можуть стати приводом для загальнонаціональної дискусії, як це сталося з книгами Гросса в Польщі. У кращому випадку це тема для диспуту в академічному середовищі або однозначного засудження в середовищі правонаціоналістичної.

Загибель або страждання на українській землі тих чи інших інших просто не може «підірвати» громадську думку, очевидним є те, що ми - як народ - ще не переросли етап етноцентризму. Це вірно не тільки стосовно євреїв. Нещодавно на державному рівні відзначалася річниця депортації кримських татар - чи великий це викликало інтерес з боку широкої громадськості? Те ж саме можна сказати про Волинську трагедію 1943 року - до річниць цих подій - в 2003 і в 2013 роках - зав'язалася якась дискусія, але вона обмежилася академічним дискурсом.

Трагедія інших етнічних груп - незалежно від того, хто їх знищував, - не цікавить більшу частину українців. Певною мірою це обумовлено комплексом жертви, який притаманний українському народові. Вільфрід Ільгов в своїй статті «Змагання жертв» («Критика», 2006, № 5) демонструє, як Голокост і Голодомор конкурують в свідомості українців, доводячи, що багато хто не сприймає Голокост як виняткову трагедію, оскільки порівнюють її з Голодомором, доводячи число його жертв до цифри загиблих в роки Голокосту. Це треба перерости, і, мабуть, 25-ти років існування української держави в його нинішній формі для цього недостатньо.

- Як євреєві мені глибоко неприємна теза про те, що якийсь народ вбирає антисемітизм з молоком матері, як свого часу сказав прем'єр Ізраїлю Іцхак Шамір про поляків. Але якщо ми - як українці, так і євреї - не пояснили собі причини спалахів взаємної ненависті, то так і не зможемо відрефлексувати минуле. Чим, наприклад, пояснити хвилю стихійних погромів, що прокотилися по Галичині ще до приходу німців влітку 1941-го? Реакцією на дворічне більшовицьке правління? Але євреїв в Народних зборах Західної України практично не було. Ефективністю нацистської пропаганди? Але ми говоримо про найперші дні війни ...

- Це правда, в деяких місцях погроми сталися через кілька годин після відступу радянських військ, ще до приходу німців. Можливо (це моє припущення), свою роль зіграла німецька пропаганда польською мовою, яка з 1939 по 1941 рік досягала і Західної України, що увійшла до складу СРСР, - у багатьох були радіоприймачі з вільним налаштуванням, а польською володіли всі. Треба розуміти, що це було єдиним альтернативним джерелом інформації, причому, після укладення пакту Молотова-Ріббентропа ці передачі не носили антирадянського характеру, однак мали яскраво виражену антисемітську спрямованість.

У Львові було інакше - там німці, відкривши в'язницю на Лонцького (де в червні 1941-го співробітники НКВС розстріляли близько тисячі ув'язнених) і змусивши євреїв виносити тіла жертв, спровокували погром. Загальним для погромної хвилі було те, що вона проходила без безпосередньої участі німецьких військ. Вермахт в перші тижні війни не був задіяний в розстрілах єврейського населення (крім двох міст в Білорусі - Гродно і Ліди), оскільки це підривало моральний дух солдатів. Що стосується підлеглих СС і СД айнзацгруп, які цілеспрямовано займалися «остаточним рішенням», то вони просувалися на схід безпосередньо за Вермахтом і починали «роботу» через кілька днів після вступу в місто.

-Чи не бентежить українських істориків часом незручне «сусідство пам'ятей»? Найсвіжіший приклад - постанова ВР про введення в офіційний календар 2016 року двох пам'ятних дат - 75-річчя трагедії Бабиного Яру і 90-річчя від дня вбивства Петлюри. Чи в змозі хтось сьогодні хоч якоюсь мірою критично підійти до особистості Петлюри - навіть поза контекстом погромів - досить згадати, що саме Петлюра в рамках Варшавського договору 1920 року фактично віддав всю Західну Україну Польщі. Або, поки існує загроза українській державності, ніякі рефлексії на цю тему неможливі - образ героя нічим не повинен бути заплямований ...

- Особисто для мене - та й для багатьох моїх колег - Петлюра не герой, оскільки «герой» - термін не науковий і емоційно насичений. Варшавський договір згадується сьогодні навіть в шкільних підручниках як вимушений акт. Єврейські погроми - теж не замовчуються, навіть такий націоналістично орієнтований істориком, як Володимиром Сергійчуком, який досить тенденційно відбирає матеріали для своїх збірок документів, не заперечує участь петлюрівських військ в погромах. Він лише демонструє, що Верховний отаман не несе за них відповідальність - вина Петлюри швидше в тому, що він прийняв на себе командування армією, не маючи можливості її контролювати.

Та й в єврейській історичній пам'яті Петлюра є аж ніяк не найдемонічнішою фігурою, згадати хоча б про його контакти з Жаботинським. Я вже не кажу про створення Міністерства з єврейських справ в період Центральної ради, що функціонував і при Директорії. На цю тему варто почитати книгу «Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 рр.» Соломона Гольдельмана, який обіймав ряд високих посад в уряді УНР, а після еміграції став одним з організаторів Української господарської академії в Празі.

З одного боку, зрозуміло, що в цілому образ Петлюри формували не люди, подібні до Гольдельмана. З іншого, очевидно, що академічна історіографія і практична політика - абсолютно різні сфери, у нас не платонівська держава, і інтелектуали поки не визначають її курс. Тому введення в офіційний календар тих чи інших пам'ятних дат - це питання державних інтересів, які сприймають досить специфічно.

- Напевно, тільки в стабільній державі, що не намагається наспіх сколотити свій пантеон, можливий глибокий історичний аналіз - не так на потребу чергових інтересантів?

- На щастя, академічна наука і державна політика не настільки активно перетинаються в Україні, тому у істориків є можливість проводити дослідження і вільно публікуватися без огляду на те, як це сприйме істеблішмент. Інша справа, що не завжди вдається донести свої погляди до масової аудиторії - у нас немає дослідників, які, як Гросс або Ванагайте, могли б вміло піднести свою книгу, а ті, хто це вміє, - дуже далекі від науки. Але, як знати, можливо, скоро такі історики з'являться.

Розмовляв Михайло Гольд

Джерело: http://hadashot.kiev.ua/content/v-ukrainskoy-istorii-evreev-slovno-net

 

↑Новини↑