Маріанна Шпак "Реалізація проекту ОЗЕТ на Криворіжжі"

У світлі питань, щодо становища національних меншин в Україні в період 20-30-х років ХХ століття, особливої уваги заслуговують ті, що стосуються процесів залучення єврейського населення УРСР до сільськогосподарського виробництва.

Як тільки влада Російської імперії зрозуміла важливість заселення та освоєння пустельних земель Новоросії, починається активне залучення іноземців-переселенців до створення землеробських колоній.

У XVIII столітті найбільшу цікавість викликали кількість менонітів зі Східної Пруссії, які тікали від релігійної дискримінації, та євреї, що отримали в 1762 році формальний дозвіл виїжджати за межі західних земель Російської імперії та Польщі [6]. На них й було спрямовано погляд російського уряду, який 9 грудня 1804 року законодавчо прийняв «Положення про облаштування євреїв». Таким чином, було покладено початок формуванню прошарку євреїв-землеробів (колоністів) на території Південної України. Для нагляду за колоніями, де поряд з місцевим населенням селились євреї та меноніти, було створено Піклувальний комітет про іноземних поселенців південного краю Росії.

На відміну від німецьких колоністів, євреї-переселенці не мали початкового капіталу та досвіду селянської праці, тому їх землеробські колонії значно відставали від сусідів. Наступне Положення про євреїв-хліборобів від 1844 року дало іудеям право на перші три роки наймати місцевих селян для навчання веденню господарства. Але не всі євреї мали змогу оплачувати таке навчання. Тоді було знайдено інше ефективне рішення: різними пільгами, для прикладу ефективного господарювання, в колонії залучали зразкових німецьких землеробів-переселенців. Десятки менонітських сімей з Хортиці переїхали до єврейських колоній задля того, щоб навчити новачків землеробству і тваринництву, консультувати їх. Німці назвали цю групу єврейських колоній Юденпланом (нім.Judenplan – єврейський проект). Пізніше використовувалася інша назва – Hebraer Kolonie (нім. Іудейська колонія). В англомовних менонітських джерелах ця назва пишеться як Ebraer Colony [6].

За цей час в Херсонській губернії вже існувало 16 єврейських колоній, чотири з яких були нові: Нововітебське, Новожитомир, Новоковно і Новоподільськ. Разом із заснованими раніше колоніями Кам’янкою і Ізлучисте, вони представляли собою відносно компактну групу поселень на схід від м. Кривий Ріг, й становили четвертий округ єврейських колоній Херсонської губернії

Після Жовтневої революції 1917 р. євреї-землероби схилялися до співпраці з радянською владою, представники якої боролися з єврейськими погромами, та виділяла землю для заселення (колишні поміщицькі маєтки й цілину, на якій до цього пасли худобу і полювали) [3]. Але період громадянської війни 1918 р. призвів до загального занепаду господарства Юденплану. Покалічені і розорені колоністи змушені бути піти до великих міст, чи взагалі покинути країну [6].

Велику роль у подоланні кризи господарств зіграли зарубіжні єврейські благодійні організації (зокрема Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет «Агро-Джойнт»). Таким чином, вже до 1924 року єврейські господарства знов зміцнилися.

17 лютого 1925 р. в Москві, за ініціативи радянської влади та благодійних організацій, було створено громадську організацію ОЗЕТ – «рос. Всесоюзное общество по земельному устройству трудящихся евреев СССР». Ця акція була пов’язана з активізацією еміграції в сільськогосподарські колонії, що створювалися в Ерц-Ісроель сподвижниками сіоністського руху. Діяльність ОЗЕТ мала стати альтернативою емігрантським настроям радянського єврейства.

Зрозуміло, що радянська держава не могла фінансувати ОЗЕТ за рахунок бюджету, тому основний капітал формувався, по-перше, за рахунок іноземних благодійних організацій, до яких звернулася єврейська інтелігенція (Й. Фефер, Л. Квітко, Н. Лур’є, Д. Гофштейн та ін.). Іншим джерелом капіталу стали членські внески: з’явились філіали ОЗЕТ –УкрОЕЗТ (Харків), БелОЗЕТ (Мінськ), КримОЗЕТ (Сімферополь), ТатОЗЕТ (Казань), Амурзет (ЕАО), де записи в «члени громади» проводились примусово. Так як радянська влада витратила певну суму капіталовкладень не за призначенням, виникла ідея «тематичних» лотерей на благо ОЗЕТу. Така лотерея випускалась в кількості 2 млн. білетів, в 50-ті серіях по 40-тис. білетів по 50 коп. за кожен екземпляр. Виграшів налічувалось 8001 на суму 150 тис. руб. Перший розіграш проводився в столиці СРСР в грудні 1929 року. Суми виручені від лотереї йшли у розпорядження ОЗЕТу (на землеоблаштування трудящих євреїв). Виграші мотивували таким чином: трикімнатна квартира в будь-якому населеному пункті Радянського Союзу, поїздки на 1 місяць в Західну Європу за обраним маршрутом, чи до Сполучених Штатів Північної Америки, поїздки по єврейським землеробським поселенням Криворізько-Херсонського району та Одеси. В суму виграшів-поїздок входили всі витрати на подорож та оформлення закордонних віз і паспортів. Була можливість отримати імпортні речі чи цінні книги. Звісно, можна було й замінити виграші на вказану в білеті грошову суму [6].

Унікальна нагода випадала тим, хто на 1,5 місяці обирав поїздку до Біробіджану. Свого часу це був один з небагатьох територіальних проектів, який успішно організували не самі євреї, а радянська влада [1,9]. Центральна рада ОЗЕТу організовувала поїздки на Далекій Схід для письменників, поетів, художників. В свою чергу, євреї-передовики, жителі Біробіджанського району, виїжджали в міста та містечка України, Білорусії з метою агітації переселення євреїв у Єврейську Автономну область [1,165]. Одним з напрямів експедиції КОМЗЕТу було обстеження територій республік СРСР для реалізації програми по освоєнню не лише земельних фондів, а й лісових та рудних багатств [1,168].

Єврейська Автономна область (ЄАО) являлася головною продовольчою базою на берегах рік Біри, Біджана і Амура, де займалися спеціалізацією по вирощенню худоби для потреб Хабаровського краю, та була однією з перших житниць Далекого Сходу.

Великий внесок в розвиток і заселення автономії зробили вихідці єврейського походження з України. Відомо, що концепція розвитку виробничих сил регіону була розроблена вченими з Інституту Єврейської пролетарської культури, директором якої був член-кореспондент Академії Наук України, голова облікому ЄАО Й. Ліберберг. Україна була головним спонсором Біробіджанського проекту, що передбачав заселення і економічний розвиток стратегічно важливого регіону, створення на берегах Амуру структур територіальної автономії і розвиток єврейської культури [2].

Радянська влада, в першу чергу, прагнула одержати додаткову соціальну базу, бо у надійності і відданості комунізму українського селянства у них були великі сумніви. Отже, ця широкомасштабна кампанія із залученням єврейського населення до сільськогосподарської праці була політично вигідною для партійно-радянської влади [4,87]. Тому радянський уряд підтримав ідею євреїв-соціалістів про те, що відсутність територій призводить до неефективності класової боротьби єврейського пролетаріату. До того ж, низький розвиток фабричного виробництва єврейських ремісників можна було вирішити також шляхом територіальної концентрації та планової колонізації [4,81].

Україна стала не лише джерелом хвиль єврейської колонізації, які визначили показовий вигляд регіону, а й центром розвитку ідишської культури у Радянському Союзі, яку в кінці 1940-х років було розгромлено активізацією процесу радянізації бита євреїв [1,8].

В Україні коштів ОЗЕТу спочатку вистачало лише на будівництво хат під солом’яним дахом, і тому «Агро-Джойнту» та ОРТу (рос. Организация трудящихся ремеслеников и земледельцев) було дозволено вести агротехнічне оснащення єврейських поселень.

За кілька років діяльності, з поселень, збудованих ОЗЕТом та «Агро-Джойнтом», сумарна кількість населення становила близько 100 тис. євреїв, і до 1930 р. ці комуни стали призерами передових союзних сільгоспвиставок у Москві [6].

В 1927 р. навколо Кривого Рогу було засновано ще один єврейський національний район з центром у колонії Ізлучисте. До Ізлучистого національного єврейського району входили єврейські, українські, німецькі та російська національні сільради.

У 1931 р. до складу Ізлучистого району було перечислень Чубарівську, Озетівську, Краснинську, Войкендорфську, Фрайдорфську, Бухариндорфську, Чистопільську, Лошкарівську, Дзержинську, Олександропільську, Ново-Софіївську сільські ради, та залюднені пункти: Острівку Миропільської сільради, Зорю, Зелений, Любимівку та Мардарівку Криничуватської сільради Нікопольського району; Лекертівську сільраду Криворізького району; залюднені пункти: Павпопіль, Шевченко, Крутий Берег та Звезду Іванівської сільради Апостолівського району; Приют, Сорочино та Наталівку Базавлуцької сільради Софіївського району; селищ: Фрайлебен Катеринівської сільради Солонянського району. У березні 1931 р. центр Ізлучистого єврейського району переноситься з колонії Ізлучистої до селища Чемеринськ, яке відразу ж було перейменовано в Сталіндорф, а національний район відповідно у Сталіндорфський, який складався з одної російської, двох німецьких, чотирьох українських та шістнадцяти єврейських сільрад [3].

З 1929 р в Україні почалася колективізація селянства. Створення колгоспів у єврейських колоніях, усуспільнення реманенту та сільськогосподарських угідь, викликало негативну реакцію серед переселенців. Вони почали покидати колгоспи.В резолюції1931 р. «Про боротьбу з масовим від’їздом переселенців» зазначалося про існування самовільного від’їзду членів комун району [4,92].

Таким чином, радянська влада, намагаючись використати всі методи і способи для будівництва міцної держави, включила до свого експерименту і єврейську національну меншину. Впровадження практичних заходів по виділенню їй окремої території та надання прав на формування власної сільсько-господарської структури, створило феноменальне явище в країні з комуністичним режимом. Велику допомогу єврейським колоніям надавали міжнародні благодійні організації, і тим самим відроджували кризове господарство щойно створеної радянської держави. Вже в той час талановиті колонізатори проявляли підприємницьку ініціативу, і були лакмусовою смужкою в плані якісних економічних здобутків на тлі соціалістичних перетворень. Завдяки єврейським поселенням з’являлися стратегічно важливі регіони, що стали прикладом для формування економічної системи Радянського союзу.

Список використаних джерел та літератури:

1.Бренер И.С. Биробиджанский проект в научных исследованиях. Ценности и интресы в истории Еврейской автономной области / И. С. Бренер, А.В. Заремба. – Київ: «Золоті Ворота», 2013. – 632 с.

2.Єврейське населення УСРР в системі соціально-економічних експериментів: праці Conference or Workshop Item 22–23 жовтня 2010 р., Житомир. / відп. Ред. Л.В. Гуцало – Житомир, 2010. – (Ресурс 2011).

3.Єврейські національні райони в контексті політики ВКПБ(б) [Електронний ресурс] / Л.В. Гуцало – Режим доступу до ресурсу: http://jr.zp.ua/publ/103.html.

4.Заремба А.В. Биробиджанский проект: идентичности в этнополитических контекстах ХХ-ХХІ ст. / А. В. Заремба. – Київ: «Золоті Ворота», 2010. – 414 с.

5.Кранцфельд Я. Всесоюзная лотерея ОЗЕТ / Я.Кранцфельд // Шомрей Шабат. – 2002. – №30. – С.4.

6.Пасик Я. Еврейские земледельческие колонии Юга Украины и Крыма [Електронний ресурс] / Яків Пасик. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://evkol.ucoz.com/index.htm.