Важливе значення для забезпечення комплексності й повноти характеристики життя українського народу в реаліях окупації має аналіз офіційної політики Німеччини щодо євреїв у період Другої світової війни на шпальтах легальної україномовної преси.

Після Першої світової війни Гітлер у праці «Моя боротьба» сформулював власну концепцію минулого, сучасного і майбутнього розвитку німецької нації, згідно з якою євреї ставали винними не тільки у невдачах Німеччини, а і у всіх прорахунках економічного і політичного розвитку світової цивілізації: «… наш рух (націонал-соціалістичний. – К. К.) повинен спрямовувати загальний гнів проти тих, хто є дійсним ворогом усього людства і справжнім винуватцем всіх страждань» [1]. Гітлер переконував німців, що євреї спочатку знищать їхню інтелігенцію як носія національної ідеї, а потім перетворять загал народу на рабів. Прорахунки у Першій світовій війні він з легкістю списував на «нерозуміння важливості расової проблеми і зокрема нерозуміння єврейської небезпеки», після усунення якої і мало розпочатися відродження німецької нації [2].

Для швидшого поширення власних ідей, базованих на антисемітизмі, Гітлер пропонував максимально використовувати можливості пропаганди, в основу якої закладалися прості методи переконання. «Усе мистецтво тут повинно полягати у тому, щоб заставити масу повірити: такий-то факт дійсно існує, така-то необхідність дійсно невідворотна, такий-то висновок дійсно правильний і т. д.» [3]. Після приходу Гітлера до влади 1933 р. необхідність знищення однієї нації, звинуваченої у всіх земних і неземних гріхах, стало основою внутрішньої і зовнішньої політики нацистської Німеччини.

Логічним завершенням і крахом такого підходу стала Друга світова війна, яка втягнула у вир знищення десятки національностей, представлених мільйонами громадян, у т. ч. українців та євреїв. Якщо говорити про загиблих, то статистика стверджує, що втрати серед мирного населення у рази перевищила втрати серед військових. Також можна з впевненістю стверджувати, що загальну кількість загиблих встановити не вдасться ніколи, бо специфіка фізичного знищення одних людей іншими у процесі воєн фактично узаконює дозвіл на безконтрольний прояв інстинкту вбивати.

Сучасні дослідники втрати України в ході Другої світової війни визначають цифрою 8 – 10 млн. Зокрема таку кількість назвав С. Грабовський, посилаючись на відкритий лист українських дослідників від квітня 2005 р. до керівництва держави [4]. Про 8 млн., з яких 5,5 – жертви серед цивільного населення і 2,5 – серед військових, писав В. Косик. Зокрема дослідник зазначав, що у дев’ятьох західних і центрально-західних областях України (без Закарпаття) загинуло 2.205.000 цивільних осіб (в т. ч. біля 1 млн. євреїв), а у п’ятнадцятьох центральних і східних областях (без Криму) – 1.693.000 цивільних осіб (в т. ч. біля 500.000 євреїв) [5].На початку Другої світової війни євреї становили значну частину (у Галичині часами більшу) населення українських міст і містечок. Інформація про їх кількісний склад друкувалася на сторінках підокупаційних видань Генеральної Губернії та Райхскомісаріату України. Так, за даними торговельного відділу львівської міської управи, що базувалися на реєстрації харчових карток, станом на 4 жовтня 1941 р. у місті проживало 321.647 мешканців, серед яких 145.446 поляків, 111.471 єврей, 60.554 українців, 2.441 німець [6]. У Самборі на 29 листопада 1941 р. нараховувалося 23.861 житель (в т. ч. 11.662 поляки, 6.915 євреїв, 5.093 українці, 129 німців) [7]. На середину січня 1942 р. населення Станіслава становило 58.870 чоловік, серед яких євреїв і поляків було майже порівну – 21.059 і 20.962 особи відповідно, українців – 14.321, німців – 2.421 [8]. У Станіславському окружному старостві, яке включало п’ять повітів (Галич, Делятин, Надвірна, Рогатин, Станіслав), на березень 1942 р. проживало 482.330 людей: 388.990 українців, 66.476 поляків, 42.617 євреїв, 3.958 німців [9]. У результаті адміністративної реформи Рогатинський повіт перейшов у підпорядкування Бережанської округи, яка включала також Бережанський і Підгаєцький повіти. На території цієї округи станом на листопад 1942 р. проживало 330.480 жителів, серед яких 250.698 українців, 58.022 поляки, 21.399 євреїв, 253 німці [10]. Загальні статистичні дані по Генерал-Губернаторстві представили «Львівські вісті» у вересні 1942 р.: 11.300.000 поляків, 4.290.000 українців, 2.092.000 євреїв, 75.000 німців і т. д. [11]. Станом на вересень 1941 р. у Житомирі проживало 40.131 мешканець (за переписом 1939 р. – 95.090), серед яких 24.544 українці, 7.022 поляки, 4.079 євреї [12]. Українці (24.124 особи), євреї (5.099) і росіяни (3.819) переважали у національному розмаїтті жителів Вінниці, яких на 1 січня 1942 р. нараховувалося 35.618 чоловік [13]. Ці окремі дані не представляють якоїсь цілісної картини, але дозволяють уявити масштаби трагедії, коли окремі населені пункти чи території на українській землі внаслідок спочатку несистематичних знищень євреїв, потім створення гетто (з вересня-жовтня 1941 р.) і завершуючи процесом їх ліквідації (весна 1942 – 1943 рр.) оголошувалися «зонами вільними від жидів».

Політика знищення супроводжувалася антиєврейською істерією у засобах масової інформації. Чи могли редакції легальних україномовних видань не друкувати подібних матеріалів? Відповідь однозначна – ні, не могли, тому що вимоги до редакційної політики формувалися німецькими пропагандистськими відділами. Тут можна говорити тільки про те, що хтось ревніше виконував вказівки, а хтось пробував змінімізувати присутність антисемітських матеріалів на сторінках окремого видання. Наведемо тільки один приклад. Шлях Ю. Шевельова, знаного мовознавця, у роки окупації проліг за маршрутом Харків – Київ – Львів. Пережите в цьому часі, зустрічі, співпраця з редакціями восьми різних видань, які виходили у згаданих містах, лягли в основу спогадів. Особливістю його взаємин із редакцією харківської «Нової України» стало небажання виконувати антисемітські вимоги нацистської пропаганди: «Нова Україна» не друкувала мене за небажання слухатися наказу писати не «большевицький», а «жидо-большевицький» [14]. Таких прикладів, як і протилежних по суті, можна наводити багато, але вони не впливали на загальний стан справ. Нацистська пропаганда продукувала спеціальні матеріали, які обґрунтовували у простій популістській формі необхідність знищення єврейської нації. Ці публікації не мали авторства і були обов’язковими до друку. З цією ціллю у Райхскомісаріаті виходили «Політичні повідомлення відділу пропаганди України». У кожному їх числі під логотипом містилася інформація про те, що всі матеріали видання пройшли цензуру і призначені для друку у місцевій пресі. Завершувалися ці відомості проханням до редакцій газет надсилати по п’ять своїх примірників на номер польової пошти 38716, – очевидно, щоб контролювати, як використовуються матеріали відділу пропаганди на місцях. Ми не будемо аналізувати цей пласт ідеологічних антисемітських публікацій, тільки зупинимося на характеристиці законів, постанов, оголошень, друкованих у періодичних виданнях, якими обмежувалися права євреїв, і які, у результаті, узаконювали і створення гетто, і фізичне знищення народу.

Почавши Другу світову війну 1 вересня 1939 р. Німеччина відразу приступила до врегулювання єврейського питання. 28 листопада цього ж року було підписане розпорядження про утворення «жидівських рад». Якщо єврейська громада нараховувала до 10.000 чоловік, то їхні інтереси мали репрезентувати 12 представників з загальної кількості, якщо понад 10.000 – то 24. Члени ради вибирали голову і заступника, а її діяльність регламентував § 5: «Жидівська рада зобов’язана через голову або його заступника приймати накази німецьких службових станиць. Вона відповідає за їх сумлінне проведення у повному обсягу. Усі жиди й жидівки мають слухати вказівок, виданих нею, для виконання німецьких запоряджень» [15]. Тобто будь-яка самостійність у прийнятті рішень виключалась. В міру поширення зони окупації це розпорядження починало діяти на інших українських землях.

24 липня 1940 р. німецька влада законодавчо визначила приналежність до єврейської нації (у Галичині цей закон почав діяти з 7 серпня 1941 р.). Згідно з ним євреєм рахувався той, у кого двоє і більше дідів були євреями і належали до «жидівської віросповідної громади» (наступна практика показала, що сама зовнішня подібність до євреїв становила смертельну небезпеку). Крім цього, промислове підприємство, власник якого був євреєм, трактувалося як єврейське. Під таке саме визначення підпадало підприємство з колективним органом управління (спілка), у якому був хоча-би один єврей. Також, «промислове підприємство юридичної особи вважається жидівським: а) якщо одна або більше осіб покликаних до законного представництва або хтось з надзірної ради є жидами, б) якщо жиди за капіталом або правом голосування мають вирішальну участь» [16]. Така чітка регламентація за національністю і діяльністю дозволила з часом виокремлювати, обмежувати і знищувати все єврейство.

Прикладом примінення цих розпоряджень може слугувати постанова львівської управи від 22 липня 1941 р. стосовно організації єврейської громади міста. Тимчасове управління, яке складалося з семи чоловік, очолив Й. Парнас. Обов’язками управи стало ведення обліку та соціальна допомога (організація харчування і медичного обслуговування) [17]. Тобто, вона виконувала тільки допомогові функції.

Подібні комітети організовувалися по містах і містечках Генеральної Губернії та Райхскомісаріату України. Їхнім найпершим завданням стала обов’язкова реєстрація єврейського населення. Для незареєстрованих передбачалася кримінальна відповідальність і позбавлення права претендувати на допомогу продуктами харчування [18].

За допомогою цих комітетів німецька влада також збирала контрибуції з єврейських громад. Наприклад, дніпропетровський воєнний комендант 2 жовтня 1941 р. звинуватив єврейську громаду міста у систематичних грабунках і, як покарання, призначив штраф у розмірі 3.000.000 марок або 30.000.000 карбованців. Саме на єврейський комітет і покладалося завдання зібрати потрібну суму та здати голові міської управи до 1 листопада. «Несвоєчасна або неповна сплата штрафу поведе за собою найсуворіші міри і, в разі потреби, дальше значне збільшення штрафу» [19]. 12 вересня 1941 р. «Вінницькі вісті» повідомили, що єврейське населення міста повинно сплатити контрибуцію у розмірі 300.000 карбованців. За відмову передбачався розстріл [20]. Єврейські громади українських міст сплачували німецькій окупаційній владі визначені суми в надії на якісь полегші для себе і своїх родин, але їхні сподівання виявилися марними. Поступово робота допомогових комітетів обмежувалася і вони припиняли свою діяльність. У часі це співпало з початком фізичного знищення євреїв у гетто весною 1942 р.

Для виокремлення євреїв із загалу окупованої території влада 23 листопада 1939 р. видала «Розпорядження про розпізнальне означення жидів і жидівок у Генеральній Губернії» (на території Галичини воно почало діяти з 6 вересня 1941 р.). Закон зобов’язував євреїв з 10-річного віку носити на правому рукаві білу пов’язку шириною 10 см. з «сіонською звіздою». За його невиконання передбачався штраф і ув’язнення «до необмеженого розміру» [21]. З незначними змінами це розпорядження дублювалося на територіях Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України. Так, у Станіславі мадярська адміністрація видала аналогічний наказ ч. 64 від 28 липня 1941 р., згідно з яким відповідну пов’язку але вже жовтого кольору необхідно було носити з 12-річного віку. «Жидів, які появляться після 4 серпня 1941 р. без опаски покарається примусовою роботою, а за другим разом інтернуванням в таборі праці» [22]. Тринадцятий пункт оголошення жовківського коменданта від 10 липня 1941 р. наполягав на пов’язці білого кольору із синьою «Давидовою звіздою». Таку ж відмітку потрібно було прикріпити до вхідних дверей єврейських квартир і магазинів [23].

Генеральний комісар Брест-Литовського комісаріату 6 вересня 1941 р. підписав розпорядження, згідно з яким нарукавну пов’язку мав замінити круглий кусок жовтої тканини діаметром 8 см. Цю відзнаку євреї зобов’язані були пришити на верхній одяг в області лівої частини грудей та середини спини. Штраф у розмірі 1000 крб. передбачався як покарання за недотримання наказу [24]. Комендант Дніпропетровська 23 вересня 1941 р. наказав місцевим євреям, починаючи з 10-річного віку, носити на лівому рукаві білу пов’язку з «сіоністською зіркою». Стосовно покарання, то «той, хто пізніше 8 години ранку 25 вересня буде виявлений без пов’язки, підлягає розстрілу» [25].

Подібні обмежувальні накази видавалися переважно літом і восени 1941 р., тобто до часу створення гетто. У 1942 р. якщо вони і відображалися пресою, то пов’язувалися із забороною євреям з’являтися у громадських місцях. Так, уманський комендант поліції у розпорядженні, надрукованому місцевим часописом 6 серпня 1942 р., звинуватив євреїв у вільному пересуванні містом і відсутності на їх одязі відповідних розпізнавальних знаків. «А тому наказую всім жидам носити встановлені для них ознаки: жовті плями на спині посередині (зверху) та на лівому плечі спереду. Також суворо забороняю жидам з’являтися на базарі, в парку Софіївці, скверах, крамницях та взагалі у всіх присутніх місцях м. Умані. Жидів, яких буде помічено в порушенні цього розпорядження, буде суворо покарано» [26].

Установлюючи комендантську годину німецька окупаційна влада і у цьому випадку виділила євреїв із загалу окупованого народу. Сам проміжок часу, заборонений для ходіння вулицями, встановлювався залежно від пори року та окремо взятого міста чи території. Так, у Жовківському районі у липні 1941 р. запровадили комендантську годину з 21ºº до 5ºº, а для євреїв – з 19ºº до 6ºº [27]. У листопаді 1941 р. коломийський окружний староста заборонив українцям і полякам з’являтися на вулицях з 22ºº до 5ºº, а євреям – з 19ºº до 6ºº [28]. Львівський штадтгавптман (голова міста) у серпні 1941 р. розпорядком № 8 заборонив місцевим євреям виходити на вулиці міста після 20ºº, всім іншим – після 22ºº [29]. У січні 1942 р. він повторив наказ. «На основі нового розпорядку львівського Штадтгауптмана арійцям-ненімцям ходити можна по місті до год. 23-ї (11 вечора). Жидам вільно й дальше ходити лише до 20-ї години. Порушників цього розпорядку жде грошева кара в сумі 1000 зол. або кара 3-місячного ув’язнення» [30].

Подібні часові обмеження запроваджувалися і на території Райхскомісаріату України та у прифронтовій смузі. Наприклад, у серпні 1941 р. уманська міська управа на підставі розпорядження військового коменданта встановила комендантську годину для євреїв з 19ºº до 6ºº, а для всіх решта – з 20ºº до 5ºº [31]. 2 жовтня 1941 р. воєнний комендант Дніпропетровська заборонив євреям з’являтися на вулицях з 18ºº до 5ºº, іншим – з 19ºº до 5ºº [32]. На зимові місяці 1942 р. райхскомісар України Е. Кох визначив єдину комендантську годину для єврейського населення з 19ºº до 6³º [33].

Ці, здавалося б, дрібні чи несуттєві обмеження з пов’язками і годинами (були ще й інші, про них піде мова нижче) дозволяли нацистам отримати два важливі психологічні наслідки: по-перше, вони сильно принижували людську гідність самих євреїв, по-друге, переконували загал, що євреї не такі як всі, а гірші.

Налагодження поштового зв’язку мало одну законодавчо визначену заборону – не обслуговувати євреїв. Так, керівник Головного поштового управління в уряді Генеральної Губернії на підставі § 5 розпорядження від 31 жовтня 1939 р. про адміністрацію пошт і телеграфів 21 листопада 1941 р. постановив: «Для уникнення небезпеки пошести не приймаються більше до поштового перевозу почавши від дня 1 грудня 1941 р. аж до відкликання малі пачки, звичайні пакети, запечатані та незапечатані вартісні пакети від жидівських надавців» [34]. У Райхскомісаріаті України 5 жовтня 1941 р. генеральний поштовий комісар повідомив про відновлення роботи очолюваної ним структури, наголосивши на забороні євреям користуватися послугами поштового зв’язку [35]. Також вони, як і всі інші, були зобов’язані здавати власні радіоприймачі у міські поштові відділи. За недотримання цього розпорядження передбачалося відповідне покарання [36]. Позбавивши окрему націю засобів зв’язку окупаційна влада таким чином сприяла ізоляції окремих громад одна від одної.

Використання транспорту не стало винятком із загальних правил по відношенню до єврейського народу. Зокрема їм заборонялося користуватися залізницею [37]. Тут потрібно уточнити, що заборона поширювалася на приватні поїздки і не діяла при примусовому транспортуванні євреїв, наприклад, у концентраційні табори. Стосовно міського транспорту, то найповніше обмеження по його використанню єврейським населенням представили «Львівські вісті» і стосувалися вони трамваїв. «Дирекція Львівських Трамваїв повідомляє, що жидам вільно їхати тільки в трамвайних возах з написом: «NurfürJuden» («Тільки для євреїв». – К. К.). Що третій поодинокий віз, і що друга причіпка означена написом «NurfürJuden», і тільки тими возами вільно їхати жидам від 26 серпня ц. р.» [38]. Згодом з’явилися вагони, у яких разом могли їхати і арійці, і євреї. У цьому випадку останнім доводилося сплачувати 3 марки як пеню. Такі вагони проіснували менше двох місяців [39]. У часі створення гетто для послуг євреїв призначалися тільки кілька трамваїв у ранішні та вечірні години [40]. Пізніше і їх не стало, що пояснюється завершенням процесу переселення львівських євреїв до окремої дільниці.

Від листопада 1941 р. у часописах почали з’являтися оголошення про необхідність економії електроенергії та газу. Наприклад, 4 грудня цього ж року станіславська газета надрукувала повідомлення, яке лімітувало використання електрики у приватних помешканнях. Освітлювати дозволялося тільки одну з кімнат і тільки до 21 години. Євреї змушені були вимикати світло о 20 годині. За порушення розпорядження передбачалося покарання «тяжкими грошовими карами» [41]. Дрогобицький повітовий староста 17 листопада 1941 р. звернувся до населення району з закликом обмежити використання газу і електроенергії до мінімуму, а євреям наказав негайно припинити використання електричного струму [42]. 5 січня 1942 р. комісар управи міста Дрогобича заборонив «ненімецькому населенню і жидам» використовувати газ з 8ºº до 18ºº під «загрозою кари на підставі зарядження судових чинників» [43]. Крем’янецький гебітскомісар 1 січня 1942 р. видав спеціальне розпорядження, яке стосувалося користувачів електроенергії – євреїв за національністю. Їх у процесі обов’язкового переселення зобов’язали зареєструвати відключення електрики і оплатити абонентську плату згідно з кінцевими показниками лічильників. Відповідальність за виконання наказу покладалося на єврейську раду міста [44].

Проваджена Німеччиною дискримінація окремого народу визначала її політику і у організації медичного обслуговування – німцям заборонялося лікувати євреїв, а євреям дозволялося надавати медичну допомогу тільки євреям (розпорядження № 1). Цей наказ, підписаний 6 березня 1940 р. керівником відділу здоров’я при уряді Генеральної Губернії, стосувався лікарів, стоматологів, зубних техніків, фельдшерів і акушерок. Його підґрунтям стало твердження про поширення інфекційних захворювань, таких як плямистий тиф, «переважно між жидівським населенням» [45]. Наприклад, 1 листопада 1942 р. часопис «Тернопільський голос» повідомляв: «на терені Золочева вжито заходів, що мають на меті провести віджидівлення в ділянці медичного звання». Міська управа заборонила 34 євреям – лікарям, стоматологам, зубним технікам, лаборантам, дезінфекціоністам, санітарам – надавати медичні послуги представникам інших національностей, дозволивши «виконувати своє звання тільки у відношенні до жидів» [46].

У зв’язку з тим, що не всюди були відповідні фахівці певної національності, 7 травня 1940 р. з’явилося доповнення до вищенаведеного розпорядження № 1, яке дозволяло польським лікарям надавати медичну допомогу євреям там, де не було «жидівських лікарів», а лікарям-євреям лікувати «арійців» [47]. При цьому, ненімецькі лікарі та стоматологи змушені були обслуговувати німців безплатно [48].

Контролювати виконання розпорядження № 1 німецька влада намагалася за посередництвом рецептів, виписаних єврейськими лікарями. В них мало бути чітко вписане прізвище лікаря і присутня печатка у вигляді «сіонської звізди» [49]. Також єврейським медикам заборонялося наказом від 12 травня 1941 р. вступати до фахової організації – «ради здоров’я»: «Вільно їм тільки творити відокремлені локальні жидівські організації лікувальних звань під наглядом та керівництвом приналежних місцевих керівників Рад Здоровя» [50].

Щодо харчових норм у медичних закладах Генеральної Губернії, то для німецьких лікарень на них виділялося 12 – 28 зл. денно на одного хворого, ненімецьких – 9 – 22 зл., єврейських – 6 – 14 зл. [51].На декларований соціальний захист у випадку захворювання з працюючого населення стягався відповідний податок. На території Райхскомісаріату України соціального захисту законодавчо були позбавлені військовополонені, євреї та цигани [52].

Про організацію медичної допомоги єврейському населенню в окремо взятому місті на початковому етапі німецько-радянської війни більш-менш докладно інформував львівський часопис «Українські щоденні вісті» у липні 1941 р. Так, на пропозицію відділу здоров’я міський голова Ю. Полянський 18 липня дозволив перепрофілювати школу ім. Рея на площі Місіонарській (тепер вул. Під Дубом. – К. К.) під єврейську інфекційну лікарню [53]. Це й же відділ 23 липня назвав адреси 5 тубдиспансерів, де під № 4 значилося: «Жидівський Туберкульозний Диспансер, вул. Боїмів (тепер вул. Староєврейська. – К. К.) 29 (часово). Керівник д-р Бергер Леопольд» [54]. Також у Львові почали надавати медичні послуги 6 стоматологічних поліклінік, серед яких одна єврейська [55].

Для задоволення санітарно-гігієнічних потреб міського населення з 8 липня 1941 р. у Львові почали працювати лазні № 1, 4, 5, 8, 9, 10. «Для громадянства жидівського лазня ч. 3, Божнича (тепер вул. Сянська. – К. К.) 2; лазня ч. 2, Котлярська 6» [56]. У процесі посилення дискримінаційної політики щодо єврейського населення вчинки окупаційної влади ставали щораз цинічнішими. Наприклад, у жовтні 1941 р. євреїв звинуватили у поширенні інфекційних захворювань нібито через небажання митися і силоміць заставили 850 їхніх представників пройти дезінфекційну процедуру. «Постепенно усі жиди будуть мусіти перейти купіль у дизенфекційному заведенні, щоб в цей спосіб охоронити населення Львова перед пошестями» [57].

Обмеження для єврейського народу стосувалися і процесу організації забезпечення місцевого населення продуктами харчування. Так, 9 липня 1941 р. управа Львова прийняла постанову, якою зобов’язала директорів системи харчової і промислової торгівлі продавати товар євреям тільки з 15 до 17 години. Також встановлювалися відповідні норми на продаж одній особі солодощів, круп, сірників, м’яса. Цукром, мукою і милом заборонялося торгувати до запровадження карткової системи [58].

Від 17 липня 1941 р. продаж хліба єврейському населенню Львова обмежувався одним кілограмом, а торговельний відділ міської управи зобов’язаний був до 20 липня виділити для них окремі ресторани, кав’ярні, їдальні та магазини [59].

Директор тресту ресторанів Р. Луцький інформував, що станом на 11 липня його організація з метою забезпечення населення Львова прохарчуванням налагодила роботу 62 ресторанів, їдалень та кав’ярень. «Для прохарчування жидівського населення міста організовано 2 їдальні в жидівських дільницях, які з 14.VІІ.1941 р. почнуть нормально працювати, організуються для цієї мети ще 2 їдальні, які будуть урухомлені в наступному тижні» [60].

Подальші обмеження стосувалися заборони євреям займатися торгівлею. Зокрема, німецький очільник Львова Куят 6 серпня 1941 р. підписав розпорядження ч. 2, згідно з яким без узгодження з владою не дозволялося торгувати на вулицях і площах міста. «Жидам взагалі заборонена торгівля на публичних вулицях і площах міста, хоч би вони й мали промислову карту». Покаранням за порушення визначалася конфіскація товару і штраф до 5000 крб. або арешт на термін до трьох тижнів [61]. Комісар Станіслава за ігнорування євреями заборони займатися торгівлею передбачав відправлення винних у примусовий табір праці. Місцевому населенню заборонялося купувати харчові продукти у євреїв [62]. Торговельні заборони передбачали і ліквідацію єврейських крамниць під будь-яким приводом. Наприклад, коломийський окружний староста закрив «жидівський комісійний магазин «Медіятор» за порушення розпорядження про ціни», а весь товар конфіскував [63].

Щодо організації базарної торгівлі, то окупаційна влада чітко декларувала, що «виключне право на закуп всіх с-г продуктів мають господарська централя, кооперація і урядово допущені скупщики». Усім решта, а особливо євреям, оптова закупівля сільськогосподарських товарів у селян або на базарі заборонялася. Селян зобов’язали визначений континґент і всі залишки реалізовувати тільки в системі кооперації [64].

Спочатку євреям дозволялося тільки у визначені години приходити на базари, пізніше взагалі заборонили бути учасниками процесу купівлі-продажу. Наприклад, розпорядком ч. 21 від 12 вересня 1941 р. євреям дозволялося купувати на львівських базарах тільки з 12 до 14 години. Штраф до 1000 зл. або арешт на термін до трьох місяців мали забезпечити виконання наказу [65]. Коломийський окружний староста, визначаючи місця, час і дозволене до продажу, у розпорядженні від 7 грудня 1941 р. передбачив у § 5 наступне: «Вступ жидам в торгові дні на торгову площу є заборонено. Не вільно їм на торгових площах нічого ні продавати ні купувати». За порушення передбачався штраф у розмірі 1000 зл. [66]. Не зважаючи на це торгівля між євреями і українцями відбувалася. Селянам потрібно було продати сільськогосподарські продукти, а міським мешканцям, у тому числі і євреям, їх придбати. У результаті, часописи друкували перестороги, які закликали українських селян під загрозою можливих карних санкцій не торгувати з представниками єврейської національності. Так, «Калуський голос» 28 вересня 1941 р. попереджав: «Щоденно рано можна бачити, як селяни чи пак селянки продають жидам молоко та інші харчеві продукти. … Найвища пора, щоб наше селянство перестало займатися цею безсоромною торгівлею, яка є національним злочином» [67].

У процесі обов’язково-примусового переселення євреїв у гетто між ними і представниками інших національностей набрав поширення процес торгівлі меблями, який німецька влада всіляко забороняла, наголошуючи, що такі торговельні взаємини можуть мати тільки «неприємні наслідки» [68]. У січні 1942 р. «Львівські вісті» інформували, що згідно з розпорядженням голови міста (штадтгауптмана) усі речі, залишені в єврейських квартирах, підлягають опису, який оформляють представники «жидівської віросповідної громади» і управитель будинку. Власник квартири своїм підписом підтверджував правдивість складеного опису. «Без письмового дозволу Меблевого Відділу не можна набувати жидівських меблів та без дозволу Тройгандштеллє ніяких інших речей» [69].

Харчові картки дозволяли не тільки мінімально забезпечувати людей продуктами харчування, а й вести їхній облік. Особливо це стосувалося євреїв і процесу їх наступного переселення у гетто. Так, на 18 листопада 1941 р. у Львові було видано 325.408 харчових карток для населення (крім німецького). З них 104.126 для євреїв і 12.383 для їхніх дітей [70]. 8 січня 1942 р. голова львівської «жидівської громади» А. Ротфельд повідомив, що німецька влада наказала з 18 січня провести реєстрацію єврейського населення міста. Незареєстровані не могли претендувати на отримання харчових карток [71]. До речі, євреям належалася тільки половина із зазначених кількісних норм продуктів, що підлягали реалізації за посередництвом цих карток [72]. У результаті, їм доводилося вибирати з двох лих: або голод і страх невідомості, або мінімальний харч і переселення у гетто.

Окрім карткової системи продукти харчування для єврейського населення могли розподілятися і за посередництвом їхніх допомогових комітетів. Наприклад, 29 вересня 1941 р. комісар міста Коломиї заявив про процедуру обміну харчових карток для населення наступне: «Жиди не підлягають під цей розпорядок. Вони дістають свої приділи через жидівський допомоговий комітет» [73].

У Райхскомісаріаті України, визначаючи норми хліба, що реалізовувався за посередництвом хлібних карток, все населення поділили на 4 категорії. До першої включили тих, хто працював при військових частинах або установах (вони отримували найбільше). Другу категорію представляли усі інші працюючі. Третю формували «утриманці 1-ї і 2-ї категорії, інваліди (українці), жиди, що працюють у німецьких установах і при місті». Всі інші євреї та їхні утриманці увійшли до четвертої, найменш забезпеченої категорії. Непрацюючі, за винятком інвалідів, дітей (з 14 років підлітки вже рахувалися працездатними), жінок з маленькими дітьми, не отримували хліба. Такою була інструкція проскурівського гебіцкомісара [74].

Щодо працевлаштування, то 12 грудня 1939 р. були затверджені поправки до розпорядження від 26 жовтня цього ж року «про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії», які зобов’язовували євреїв віком 14 – 60 років до двохрічних обов’язкових відпрацювань на користь Німеччини. На території Галичини цей закон почав діяти з 7 серпня 1941 р. Євреям обіцяли працевлаштування, по можливості, згідно з їхньою фаховою освітою. Третій параграф розпорядження передбачав першочергову реєстрацію «зобов’язаних до примусової праці» на заклик місцевої окупаційної влади для чоловіків віком 12 – 60 років (у § 1 йшлося про 14 років як нижню межу) за посередництвом «жидівських рад». Зареєстровані повинні були у точно визначеному часі з’явитися на збірні пункти із дводенним запасом харчів і двома чистими покривалами для спання, а ремісники чи власники майстерень ще й з інвентарем, який їм заборонялося продавати, передавати комусь або переховувати. За протидію цьому розпорядженню передбачалося ув’язнення терміном до 10 років і, в окремих випадках, конфіскація майна [75].

Назагал процесом працевлаштування єврейського населення займалися відповідні німецькі владні чинники, українські не мали такого права. Прикладом може слугувати повідомлення Станіславської міської управи, яке інформувало про необхідність реєстрації безробітних але «крім жидів» [76].

Щодо приватного підприємництва, то в одних містах для євреїв його відразу заборонили, в інших – згодом, напередодні створення гетто. Наприклад, 18 серпня 1941 р. комісар міста Станіслава дозволив дрібним приватним підприємцям займатися власним бізнесом. Для цього потрібно було отримати відповідний дозвіл. При цьому, «жидам принципово не будуть видавані довідки на право виконування промислу» [77]. У Львові ситуація трошки різнилася. 20 вересня 1941 р. німецький голова міста Куят підписав розпорядження ч. 26, яке зобов’язувало власників чи орендарів ресторанів, кав’ярень, магазинів, майстерень, євреїв за національністю, до 31 жовтня цього ж року позначити свою власність «сіонською зіркою». Невиконання наказу передбачало арешт або штраф у розмірі 1000 зл. [78].

У лютому 1942 р. у дистрикті Галичина відбулася реєстрація ремісників – євреїв за національністю. Обліку підлягали не тільки ремісники, які працюють індивідуально чи як члени кооперативів, господарських установ або союзів, а також ті, хто раніше мав власний бізнес або хотів ним займатися у майбутньому. За реєстрацію єврейських ремісників у Львові відповідали «дистриктова група ремесло» і керівник промислового відділу єврейської ради. Зареєстрованим видавалося тимчасове посвідчення, за яке сплачувався податок у розмірі 120 зл. і без якого після 28 лютого 1942 р. заборонялося працювати [79].

26 березня 1942 р. «Львівські вісті» повідомили про плановану загальну реєстрацію «усього кваліфікованого ремесла на території цілого Дистрикту Галичина». Пояснювалося це необхідністю ліквідації нездорової конкуренції, яку спричинювали нелегально працюючі. В результаті, усі самостійні ремісники повинні були об’єднатися в цехи. Для єврейських майстрів передбачався окремий цех [80].

15 грудня 1941 р. був прийнятий законодавчий акт, яким регламентувалася оплата праці євреїв на території Генеральної Губернії. У ньому зазначалося, що їм оплачується тільки фактично виконана робота. Тому євреї не могли претендувати ні на оплачувану відпустку, ні, взагалі, на будь-який соціальний захист, у т. ч. пенсійне забезпечення. Крім цього, «жиди не одержують до своєї винагороди за працю жодних доплат (нпр. додатку за надчисельну працю), додатків, датків чи гратифікацій, винагород у формі тринадцятої місячної пенсії, відправи ратифікації за вірну службу, ювілейних дарів ані жодних спеціяльних допомог, коли трапиться якийсь випадок їм чи їхнім кревним». Звільняти євреїв з роботи дозволялося з кінцем будь-якого робочого дня [81]. Стосовно розміру зарплати, то євреям нараховували на 20%, а єврейкам – на 30% менше ніж іншим працівникам [82].

На території Райхскомісаріату України оплату праці регулював наказ райхскомісара від 1 грудня 1941 р. Згідно із § 2 німці отримували на 50% більше встановлених норм, а євреї – на 20% менше. Наступний параграф передбачав максимальну надбавку у розмірі 50% за перевиконання норм або важкі умови праці. При цьому, «жиди не одержують жодних підвишок за справність в праці» [83]. Вищеозначених 20% поверталися в казну у вигляді окремого податку. Крім цього, за наказом райхскомісара євреїв зобов’язали додатково сплачувати данину, величина якої визначалася окружними комісарами (гебітскомісарами) [84]. Збільшення величини обов’язкових грошових зборів могло залежати і від розпорядження місцевої влади. Наприклад, 17 жовтня 1941 р. постановою уманського міського управління були визначені розміри державних і місцевих податків. Її третій параграф стосувався євреїв: «Жиди, що підлягають оподаткуванню вищезгаданими податками і зборами, сплачують такі в подвійному розмірі» [85].

Початок створення гетто, наперед визначеного району міста, який заселяли євреями попередньо виселивши звідти представників інших національностей, припав на вересень 1941 р. Ці «резервації» облаштовували в більших містах, куди з інших населених пунктів і зганяли єврейське населення. Наприклад, у Тернопіль з навколишніх міст та містечок прибуло близько 50.000 осіб, а косівських євреїв перегнали до Коломиї [86]. Фактично гетто стало завершальною фазою реалізації нацистського плану по фізичному знищенню окремого народу. Самі ж масові ліквідаційні акції розпочалися з другої половини 1942 р.

Законодавчою основою політики, спрямованої на ізоляцію єврейського народу, можемо вважати «Перший виконний припис до розпорядження з дня 26 жовтня 1939 про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії», що набрав чинності з 11 грудня 1939 р. (у Галичині – з 7 серпня 1941 р.). Згідно з ним, євреям заборонялося змінювати місце проживання без письмового дозволу відповідної структури німецької адміністрації. Ті ж, хто прибував на територію Генеральної Губернії зобов’язані були на протязі 24 годин зголоситися по місцю проживання і зареєструватися у єврейській раді. За порушення приписів передбачалося покарання у вигляді «загостреної довготривалої примусової служби праці» [87].

1 вересня 1941 р. керівник уряду дистрикту Галичина підписав нове розпорядження, яке повторило вище означену заборону євреям змінювати місце проживання, заборонивши їм покидати межі населеного пункту, де проживають. Винятком рахувалася необхідність виконання службових обов’язків, про що мало свідчити спеціальне посвідчення від відділу внутрішніх справ при губернаторові дистрикту Галичина. Ув’язнення терміном на 3 місяці і штраф у розмірі 1000 зл. мали гарантувати виконання розпорядження [88]. 15 жовтня 1941 р. Генеральний губернатор Франк підписав доповнення до закону «про обмеження побуту», якими передбачалася вже смертна кара для євреїв, які без дозволу «опускають приділену їм мешкальну дільницю». Те ж саме покарання визначалося для тих, хто переховуватиме євреїв. Винесення вироків покладалося на спеціальний суд [89].

Пропагандистським оправданням таким жорстоким покаранням слугувала одна з найбільш поширюваних серед окупованих народів тез про необхідність боротьби з епідеміями, носіями яких нацистська ідеологія і визначила євреїв. «Через те Г. Губернатор постановив визначити сувору, але справедливу кару для всіх цих, що в якийнебудь спосіб є спричинниками переносу заразних недуг з жидівських дільниць. На підкреслення заслуговує факт, що нове зарядження не робить різниці між жидом, котрий евентуально розносить хворобові бакцилі з жидівської дільниці, а цими особами, котрі переховують у себе ж жидів поза їхнім місцем замешкання, хоч знають, що це заборонено» [90]. В січні 1942 р. легальні україномовні часописи ще раз нагадали, що євреям, які без дозволу покинуть межі гетто, і тим, хто буде їх переховувати загрожує смертна кара [91].

Про застосування цих норм на практиці газети не повідомляли, як і не повідомляли про масові знищення євреїв. Очевидно діяла заборона, яка не дозволяла лишній раз документувати злочини нацизму. Винятком можуть слугувати короткі замітки із станіславського «Українського слова». Одна з них інформувала про смертний вирок для восьми варшавських євреїв, які покинули територію гетто [92]. Інша повідомила про аналогічне покарання за таку саму провину для 17 євреїв Радома, Кельць і Ченстохова [93].

У часописах, що виходили на території Генеральної Губернії, не знайдемо також інформацій щодо покарання українців чи поляків за надання будь-якої допомоги або переховування євреїв, хоча такі приклади були непоодинокі. Непрямим доказом цього може слугувати розпорядження уряду Генеральної Губернії від 10 жовтня 1942 р. щодо заборони хрещення євреїв. Священиків зобов’язали старанно перевіряти чи охрещуваний не єврей. «В який спосіб Настоятель парафії в цьому переконається, залежить від обставин поодиноких випадків». Особлива увага мала приділятися дорослим претендентам, які за посередництвом відповідних документів (паспорт для німців, «розпізнавча карта» синього або сірого кольору для інших) повинні були доказувати свою неприналежність до єврейської нації. Посвідчення особи жовтого кольору свідчило, що його власник – єврей. На завершення обов’язкових перевірок претендент на охрещення писав заяву: «Я запевняю, що помимо найпевніших справджень, мені невідомі ніякі обставини, які могли б оправдати припущення, що я є жидом або уважаюся за жида» [94]. Можемо зробити припущення, що ця заборона стала наслідком випадків, коли саме у такий спосіб їх пробували спасти від неминучої смерті у гетто. Відзначимо, що певна частина євреїв знайшли притулок і спасіння від реалій окупації за стінами українських монастирів.

Назагал на території дистрикту Галичина станом на 30 листопада 1942 р. гетто були створені у таких містах: Львів, Бібка, Новий Яричів, Городок, Рудки, Яворів, Золочів, Перемишляни, Броди, Рава-Руська, Любачів, Буськ, Сокаль, Бережани, Букачівці, Підгайці, Рогатин, Тернопіль, Скалат, Теребовля, Зборів, Збараж, Чортків, Бучач, Борщів, Копичинці, Товсте, Станіслав, Стрий, Дрогобич, Борислав, Самбір (цей перелік не був остаточним, його треба доповнити ще, наприклад, такими містами як Коломия, Городенка). Згідно наказу державного секретаря з питань безпеки в уряді Генеральної Губернії усі євреї зобов’язані були переселитися на визначену територію вказаних міст до 30 листопада 1942 р., а представники інших національностей виселитися з «жидівських округ замешкання». Виняток становили ті євреї, «що зайняті в підприємствах військового господарства і зброєння та приміщені в замкнених таборах». Смертна кара визначалася для євреїв, які самовільно покинуть територію гетто, а також для тих, хто допомагає євреям переховуватися або знає про такі випадки і не повідомляє поліції [95].

Порядок і умови виникнення гетто в окремих містах відображалися місцевою пресою. Так, у Львові окрема єврейська дільниця створювалася за постановою губернатора дистрикту від 8 листопада 1941 р. Процес переселення мав тривати з 16 листопада до 14 грудня 1941 р. Звинувачення у спекуляції продуктами харчування мало слугувати поясненням необхідності створення гетто. Українці та поляки, які проживали на території майбутньої єврейської дільниці, повинні були до 14 грудня виселитися в інші райони Львова.

При переселенні євреям дозволялося брати з собою тільки документи і найнеобхідніші речі. Решта майна цілим і неушкодженим мало залишатися у квартирах. Відповідальність за це покладалася на «жидівську раду й ціле жидівське населення міста». Магазини, власниками яких були євреї, опечатувалися, а майно і товари обліковувалися. Все це не підлягало перевезенню в гетто. Після 14 грудня заходити на територію єврейської дільниці заборонялося всім, крім, звичайно, самих євреїв.

За порядок при переселенні, за чистоту і безпеку в межах гетто відповідальність покладалася на єврейську раду, яка отримала право на створення відповідної «порядкової служби» у кількості до 500 осіб. «Жиди, що без дозволу покидають призначену їм дільницю, можуть бути покарані смертю на основі розпорядження з 15 жовтня 1941, як також особи, що свідомо дають захист жидам» [96].

У визначений час переселення не закінчилося, а тому встановлювався новий термін – до 28 лютого 1942 р. [97]. Самим процесом займався спеціально створений «уряд переселення», що функціонував з 6 листопада 1941 р. Наслідком його роботи станом на липень 1942 р. стало створення «точної картотеки всіх мешкань жидівських родин у місті» [98].

Єврейським ремісникам і робітникам, які працювали на німецьких підприємствах, відводилася окрема дільниця між вулицями Полтвяною (тепер Липинського В. – К. К.), Шпитальною, Раппапорта, Клепарівською та залізничним насипом. Їм видавалося спеціальне посвідчення. Іншим євреям заборонялося проживати у цій дільниці [99].

У Станіславі євреям виділили північну частину міста, що включала єврейський цвинтар і межувала з селом Крехівці. Переселення планували закінчити до 1 грудня 1941 р., а його причину пояснювали необхідністю боротьби із спекуляцією, яку нібито спричинили євреї скуповуючи в українських селян сільськогосподарську продукцію за будь-яку ціну. Територію гетто обіцяли обнести високим парканом. За порядком у єврейській дільниці мала слідкувати «жидівська служба порятунку» [100].

Коломийський окружний староста 20 січня 1942 р. заборонив євреям змінювати місце проживання, так як ще не було визначено дільниці під гетто (згодом вона з’явилася) [101]. Самбірські євреї змушені були виконати розпорядження щодо переселення до 12 березня 1942 р. За недотримання визначеного терміну передбачалося примусове виселення без надання житлової площі [102]. В Теребовлі «осібну дільницю для жидів» було створено 3 листопада 1942 р. [103].

9 жовтня 1942 р. чортківський окружний староста визначив для створення гетто чотири міста округи – Чортків, Борщів, Бучач та Копичинці. Переселення планували закінчити до 15 жовтня цього ж року, а до 25 жовтня місцеві єврейські ради зобов’язані були передати окружній єврейській раді поіменні списки переселених [104]. В Золочівській окрузі для проживання євреїв виділили дільниці в Золочеві, Бродах і Перемишлянах. «Всі жиди мали найдальше до 30-го листопада ц. р. (1942. – К. К.) заняти місце перебування в одній із визначених дільниць так, що від 1-го грудня не вільно жидові без окремого дозволу перебувати поза жидівською дільницею» [105].

Антиєврейські закони, постанови, розпорядження та оголошення, друковані на сторінках часописів Генеральної Губернії, мали, в основному, попереджувальний характер, тобто в них визначалася провина і покарання за неї. Інформацій про практичне примінення законодавства, за незначними винятками, практично не було. Навпаки ситуація складалася на території Райхскомісаріату України, де швидше друкувалися повідомлення про фактичну страту людей, мотивовану наведенням порядку в умовах військового часу, ніж якісь попереджувальні заборони. Наприклад, у першому числі житомирського часопису «Українське слово» німецький генерал повідомив, що 19 липня 1941 р. у Житомирі за навмисний підпал будинків було розстріляно 100 євреїв. І тільки наступне речення формулювало саме попередження: «У випадку дальших підпалів поступатиму ще суворіше, а крім цього всі мешканці домів, віддалених на 100 м. від місця пожару, будуть заарештовані як підозрілі в саботажі» [106].

Подібна ситуація була і у інших українських містах окупованих Німеччиною. При цьому, розстрілювали не тільки євреїв, а й українців, росіян та представників інших національностей. Зокрема, комендант Києва генерал-майор Ебергард 2 листопада 1941 р. підписав оголошення, у якому інформувалося про розстріл 300 мешканців міста. Така жорстокість мотивувалася підпалами і саботажем. Дальше генерал попередив, що за кожний новий акт саботажу буде розстрілюватися значно більша кількість людей, і закликав повідомляти німецькій поліції про все підозріле [107]. Наступною каральною акцією київського коменданта, про яку інформувалося у місцевій газеті, став розстріл в кінці листопада 400 чоловіків за кимось пошкоджені засоби зв’язку [108].

6 червня 1942 р. дунаєвецький окружний комісар інформував мешканців округи, що польовий суд приговорив до розстрілу чотирьох євреїв і чотирьох українців «за намір збройного нападу на німецьку урядову охорону в м. Віньківцях» [109].

Ці повідомлення не відображали реальної картини застосування смертної кари стосовно мирного населення України але свідчили про методи, які застосовувала окупаційна влада для його упокорення.Перед створенням гетто на території Райхскомісаріату Україна, як і у Генеральній Губернії, євреям спочатку заборонили змінювати місце проживання. Наприклад, 15 жовтня 1941 р. рівненський гебітскомісар заборонив «жидам залишувати місце перебування» [110], а проскурівський передбачив «суворе покарання» для тих євреїв, які зважаться покинути межі населених пунктів, де прописані, без спеціального дозволу [111].

Після заборони на вільне пересування почався процес створення гетто. Так, той же проскурівський гебітскомісар наказав єврейському населенню із своїм домашнім майном до 18 години 14 грудня 1941 р. переселитися у визначену дільницю. За невиконання передбачалося покарання і конфіскація майна [112].

Порядки на території костопільського гетто регламентувалися розпорядженнями окружного комісара від 16 жовтня 1941 р. Справи поселення, харчового забезпечення і санітарно-гігієнічні мав вирішувати «жидівський комітет». Чоловікам наказали постригтися і зголити бороди. Євреям заборонили виходити за межі гетто, а представникам інших національностей – заходити на його територію: «Коли стрінеться когось в жидівському помешканні, буде покараний він і жид, до якого він прийшов». Виняток становили лікарські кабінети. Також заборонили тримати собак і котів [113].

Внутрішні порядки на території кожної окремої єврейської дільниці часто залежали від волі місцевого німецького керівництва. Десь вони були жорстокіші, десь ліберальніші. Вище ми згадали про лікарські кабінети. Також на території гетто могли функціонувати майстерні. Зокрема, в межах єврейської дільниці м. Камянця-Подільського з 4 травня 1942 р. почали надавати послуги «жидівські майстерні» – швейна, в’язальна, вишивальна, шевська, хутряна, капелюшна, годинникова, столярна, палітурна, бляхарна, слюсарна, штамповочна і по виготовленню ґудзиків. Кожен мешканець округи, надавши відповідний матеріал, міг зробити потрібне замовлення за визначеним тарифом. Дозвіл на відкриття майстерень і контроль за їхньою роботою здійснював окружний комісар [114].

Кремянецький гебітскомісар зобов’язав всіх євреїв, що проживали на підконтрольній йому території, до 28 лютого 1942 р. переселитися в гетто. Свої розпорядження стосовно процедури створення окремої єврейської дільниці німецький керівник доводив до загалу за посередництвом «жидівської ради». За порушення владних вказівок або за переховування євреїв представниками інших національностей передбачався арешт і обіцянка покарати «якнайбільш суворо», а за пограбування звільнених євреями квартир чи будинків загрожувала смертна кара [115].

Назагал смертна кара стала визначальною у стосунках німецької окупаційної влади і окупованого народу. Вона могла ховатися за нечітким визначенням «суворого (або тяжкого) покарання», а могла чітко прописуватися як кінцевий результат будь-якого порушення. По відношенню до єврейського народу і тих, хто насмілиться їм допомагати, поняття єврей і смертна кара ставали фактично синонімами. Наприклад, 4 листопада 1941 р. начальник остерської повітової поліції підписав наказ наступного змісту: «Всі громадяни, які переховують або знають де переховуються жиди і не повідомлять про те поліцію, караються смертю також, як і жиди» [116]. 21 жовтня 1942 р. дунаєвецький гебітскомісар повідомив, що багато євреїв втекли з гетто. Він вимагав від місцевих жителів затримувати їх і передавати до жандармерії, а за будь-яку допомогу втікачам обіцяв «тяжке покарання» [117]. Пінський окружний комісар застерігав, що розстріл чекає кожного, хто насмілиться підійти ближче ніж на 3 метри до огорожі гетто або передаватиме на його територію продукти харчування чи будь-які інші предмети [118].

Те, що українці (окремих з них у повоєнний час визнали «праведниками світу») як Генеральної Губернії, так і Райхскомісаріату України все-таки допомагали євреям переховуватися є фактом відомим. Однак у тогочасній пресі про виявлення таких фактів майже не повідомлялося. Нам вдалося віднайти тільки одне подібне повідомлення – витяг з наказу № 31 Кам’янець-Подільської міської управи від 19 листопада 1941 р. У його § 5 зазначалося: «Бухгалтеру житлового відділу Мозолевському Юркові Дмитровичу та геодезисту технічного відділу Міської Управи Відюку Миколі Трохимовичу за переховування жидівських дітей – оголосити сувору догану з оголошенням в пресі» [119]. Таке незначне покарання можемо пояснити тим, що рішення приймала не німецька владна інституція, а українська. Зазначимо, що євреї не тільки переховувалися, а й боролися проти нацизму, наприклад у лавах Української Повстанської Армії.

Окрім пропагандистських публікацій, у яких обґрунтовувалася необхідність знищення євреїв як нації, і законодавства, яким регламентували їхнє життя на українських землях, часописи Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України змушені були друкувати матеріали про «упорядкування жидівської проблеми» у європейських державах – союзниках або колаборантах нацистської Німеччини. Так, на території Франції у 1941 р. почали діяти два закони, перший з яких заборонив євреям займатися торгівлею землею, а другий, заборонивши діяльність всіх єврейських союзів, створював один, який і мав представляти інтереси єврейського народу перед владою. Євреїв звільняли з керівних посад і не дозволяли змінювати прізвища. Законом від 8 липня 1942 р. їм заборонили користуватися готелями і загальними телефонами, відвідувати кав’ярні, театри, концерти, кінотеатри, музеї, бібліотеки, різноманітні виставки, спортивні змагання, ярмарки, базари, пляжі. На території французьких колоній у Північній Африці управителів призначали до всієї єврейської власності – магазинів, будинків, підприємств, маєтків [120].

Румунія, як союзниця Німеччини, отримала у своє підпорядкування три нові губернаторства – Бессарабію (столиця Кишинів, включала Ізмаїльську область), Буковину (столиця Чернівці) і Трансністрію (столиця Тирасполь, а з жовтня 1941 р. – Одеса, включала Одеську область, південну частину Вінницької та західну частину Миколаївської областей). Для проживання євреїв виділяли спеціальні дільниці тільки у визначених містах. В серпні 1941 р. були прийняті два розпорядження, що регламентували життя євреїв на Буковині. Перше дозволяло їм ходити по місті з 6 до 20 години і то не більше як по троє осіб, купувати продукти харчування та інші товари тільки з 9³º до 11 години. Також, вони зобов’язані були носити відмітки жовтого кольору, а на дверях власних квартир чи будинків написати «жид». Друге розпорядження визначало смертну кару за будь-яку провину перед румунськими урядовцями або військовими, у т. ч. німецькими та італійськими. Євреїв у віці 15 – 50 років зареєстрували для наступного використання при виконанні обов’язкових громадських робіт.

У Трансністрії єврей, спійманий поза межами гетто, трактувався як шпигун, якого мав судити військовий суд. 29 листопада 1941 р. тут прийняли закон про концесії єврейських аптек, медичних лабораторій і підприємств по виробництву ліків. Також їм заборонили змінювати віросповідання [121]. У столиці Румунії «100 найвизначніших жидів, серед них надрабін Букарешту» стали заручниками, на яких покладалася відповідальність за будь-яку «жидівську спробу саботажу» [122].

Узаконені проблеми для євреїв Словаччини почалися з розпорядження міністерства внутрішніх справ від 15 липня 1941 р., яке забороняло їм користуватися громадськими пляжами, заходити в парки, виходити на вулиці раніше 10 години і купувати що-небудь у «арійських» продавців. Євреям і представникам інших національностей заборонили ходити один до одного у гості і, взагалі, розмовляти на вулицях. За порушення передбачався штраф від 10 до 10.000 словацьких корон [123]. У тому самому часі за наказом міністра внутрішніх справ почали створювати примусові табори праці, куди відсилали працездатних євреїв 18 – 50 років. За відмову працювати людей відправляли до концентраційного табору у Гіяделі [124]. До жовтня 1941 р. відкрили три табори праці, у яких нараховувалося 10.000 осіб.

На початку жовтня цього ж року влада Словаччини вирішила провести акцію «віджидівлення столиці». Для відселюваних виділили 14 місць на провінції. Станом на кінець 1941 р. у Братиславі з 15.000 євреїв залишилося 5.000 і ті нібито тимчасово. Це були державні службовці, лікарі, адвокати, інженери, яких, очевидно, не було ким замінити. Для фінансування процесу переселення створили спеціальний еміграційний фонд з статутним капіталом 18 мільйонів корон. Поповнювати його повинні були самі євреї: «До цього фонду мають вплатити жидівські власники домів суму 1,2 мільярди корон». Крім цього, у листопаді 1941 р. їм заборонили без дозволу змінювати постійне місце проживання, користуватися автомобілями і залізничними вагонами І і ІІ класу, а всю кореспонденцію потрібно було позначувати «зіркою Давида». Земля і підприємства, що належали євреям, націоналізовувалися [125].

У Сербії прийняли закон, який передбачав смертну кару для всіх тих, хто допомагатиме євреям [126], а в Угорщині «заборонили подружжя між арійцями і жидами, а також фізичні зносини». Перед одруженням ставав обов’язковим лікарський огляд [127].

Представлення антиєврейського законодавства з інших країн мало на меті підтвердити правильність та однотипність його примінення на українській землі.

Отже, антисемітські матеріали, друковані пресою Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України, можемо поділити на дві основні складові. Перша включає в себе спеціально підготовлені пропагандистськими відділами статті, що були обов’язковими для друку, у яких обґрунтовувалося право Німеччини на знищення єврейської нації. Окуповані народи старанно, вперто і з постійним повторенням переконували у простій, з точки зору нацистської пропаганди, істині – проблеми минулого всіх народів загалом і кожного зокрема пов’язані з євреями. Тому їх потрібно ізолювати і знищити, після чого почнеться процвітання під керівництвом, звичайно ж, гітлерівської Німеччини.

До другої складової слід віднести ті закони, постанови, розпорядження, оголошення, які на практиці втілювали нацистські плани по моральному і фізичному знищенню окремої нації. Це створення єврейських рад (комітетів) з мінімальними правами, спеціальні відзнаки на одязі і в документах, довша комендантська година, заборона користуватися послугами поштового зв’язку і залізничного транспорту, обмеження і наступна заборона використовувати міський транспорт, поступове відсторонення від процесу купівлі-продажу, лімітоване використання електроенергії та газу, суттєві обмеження у процесі надання медичної допомоги, мінімальні норми по оплаті праці та харчуванню, ліквідація приватного бізнесу, обов’язкова реєстрація, заборона змінювати місце проживання, примусова праця, виселення з власних квартир і будинків та наступне переселення у гетто, розстріл за найменшу провину (переважно такою провиною ставала сама приналежність до єврейської нації). Все це становило окремі етапи одного цілого, кінцевим результатом якого стало узаконене масове знищення єврейського народу.

1. Гитлер Адольф. Моя борьба / перевод с немецкого, с комментариями редакции. – Москва: Витязь, 1998. – С. 543. 2. Там само. – С. 274. 3. Там само. – С. 150. 4. Грабовський Сергій. Друга світова: вселюдський та український виміри // Сучасність. – Київ, 2005. – Ч. 9. – Вересень. – С. 48. 5. Косик Володимир. Втрати України під час Другої світової війни // Український історик. – Нью-Йорк, Київ та ін., 2005. – Ч. 2-4. – С. 203. 6. Число населення м. Львова // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 50. – 5-6 жовтня. 7. Самбір // Українське слово. – Станиславів, 1942. – Ч. 3. – 7 січня. 8. Національний склад населення м. Станиславова // Там само. – Ч. 9. – 23 січня. 9. Олійник Г. Станиславівське окружне староство // Там само. – Ч. 35. – 25 березня. 10. Населення Бережанської округи // Чортківська думка. – Львів, 1942. – Ч. 14. – 22 листопада. 11. Українців 4.290.000: Населення Г. Г. // Львівські вісті. – Львів, 1942. – Ч. 198. – 3 вересня. 12. М. Д. Перепис населення закінчено // Українське слово. – Житомир, 1941. – Ч. 10. – 4 вересня. 13. Національний склад мешканців міста Вінниці // Українське слово. – Станиславів, 1942. – Ч. 28. – 8 березня. 14. Шевельов Ю. (Шерех Юрій). Я – мене – мені … (і довкруги): Спогади. – Харків, Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2001. – С. 325. 15. Розпорядження про установлення жидівських рад // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. – Краків, 1943. – № 56. – 27 липня. 16. Розпорядження про означення поняття «жид» у Генеральній Губернії // Там само. 17. Постанова Управи м. Львова від 22.7.1941 р. // Українські щоденні вісті. – Львів, 1941. – Ч. 15. – 23 липня. 18. Таблиці зголошення жидівського населення // Вільне слово. – Дрогобич, 1941. – № 7. – 23 липня; До безробітних громадян м. Жовкви і Жовківського Району. Відозва // Жовківські вісті. – Жовква, 1941. – Ч. 7. – 3 серпня. 19. Наказ // Вільна Україна. – Дніпропетровськ, 1941. – № 5. – 4 жовтня. 20. Винокурова Ф. А. Вінницька обласна окупаційна преса 1941 – 1944 рр. у науково-довідковій бібліотеці Держархіву Вінницької області як джерело вивчення ідеології і практики геноциду // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Київ, 2004. – Вип. 13. – С. 455, 456. 21. Розпорядження про розпізнальне означення жидів і жидівок у Генеральній Губернії // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. – Краків, 1943. – № 56. – 27 липня. 22. Приказ // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 4. – 29 липня. 23. Оголошення // Жовківські вісті. – Жовква, 1941. – Ч. 3. – 15 липня. 24. Оголошення // Волинь. – Рівне, 1941. – Ч. 4. – 21 вересня. 25. Об’ява // Вільна Україна. – Дніпропетровськ, 1941. – № 2. – 24 вересня. 26. Розпорядження // Уманський голос. – Умань, 1942. – Ч. 63. – 6 серпня. 27. Оголошення. Для наладнання порядку і забезпечення спокою в місті і всьому районі, команда міста заряджує слідуюче: // Жовківські вісті. – Жовква, 1941. – Ч. 1. – 6 липня. 28. Оголошення // Воля Покуття. – Коломия, 1941. – Ч. 27. – 16 листопада. 29. Хроніка: Ходимо до години 10 вечора // Українські щоденні вісті. – Львів, 1941. – Ч. 36. – 16 серпня. 30. Поліційна година // Львівські вісті. – Львів, 1942. – Ч. 19. – 30 січня. 31. Розпорядження міського управління м. Умані // Уманський голос. – Умань, 1941. – Ч. 1. – 31 серпня. 32. Наказ // Вільна Україна. – Дніпропетровськ, 1941. – № 5. – 4 жовтня. 33. Повідомлення Гебітскомісара в Кремянці і Райхскомісара для України // Кремянецький вісник. – Кремянець, 1942. – № 3. – 11 січня. 34. Запорядок про припинення перевозу малих пачок і пакетів від жидівських надавців // Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. – Краків, 1941. – Ч. 36. – 6 грудня. 35. Відновлено поштовий рух для цивільного населення // Український голос. – Проскурів, 1941. – Ч. 7/8. – 26 жовтня; Повідомлення // Волинь. – Рівне, 1941. – Ч. 7. – 12 жовтня. 36. Оголошення // Вільне слово. – Дрогобич, 1941. – № 7. – 23 липня; № 22. – 27 серпня. 37. Користування залізницями // Воля Покуття. – Коломия, 1941. – Ч. 8. – 3 серпня. 38. Окремі трамваї для жидів // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 16. – 27 серпня. 39. «Фір Юден цугеляссен» // Там само. – Ч. 38. – 21/22 вересня; Нема трамваїв для жидів // Там само. – Ч. 86. – 16/17 листопада. 40. Зміни напряму їзди трамваю ч. 10 // Там само. – Ч. 91. – 22 листопада; Зміни в трамваях // Там само. – Ч. 104. – 7/8 грудня. 41. Оголошення про вживання елєктричної струї … // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 30. – 4 грудня. 42. Оголошення про зуживання газу та електричного струму // Вільне слово. – Дрогобич, 1941. – № 58. – 20 листопада. 43. Зарядження // Там само, 1942. – № 5. – 12 січня. 44. Розпорядження для жидівських абонентів елєктрівні // Кремянецький вісник. – Кремянець, 1942. – № 10. – 5 лютого. 45. До обласних лікарів як уповноважених Палати Здоровя 1. Зарядження // Здоровя і життя. – Краків, 1943. – Р. І/ІІ. 46. Віджидівлення медичного звання у Золочеві // Тернопільський голос. – Львів, 1942. – Ч. 15. – 1 листопада. 47. До обласних лікарів як уповноважених Палати Здоровя 2. Зарядження // Здоровя і життя. – Краків, 1943. – Р. І/ІІ. 48. Обіжник ч. 54: Лікування німецьких членів Каси Хворих ненімецькими лікарями // Там само. – Р. ІІІ. 49. Зарядження ч. 22. В справі: Видавання рецепт жидівськими членами лікувальних звань // Там само. – Р. І/ІІ. 50. Зарядження ч. 29. Відноситься до: Жидів в Радах Здоровя // Там само. 51. Декрет Установи для Творення Цін Уряду Генеральної Губернії із дня 28 липня 1942, Акт. V/649 – 5655/42 // Там само. – Р. ІІІ. 52. Перше зарядження щодо розпорядку про охорону над хворими з дня 18 серпня 1942 р. // Пінська газета. – Пінськ, 1942. – Ч. 12/13. – 2 жовтня. 53. Розпорядок // Українські щоденні вісті. – Львів, 1941. – Ч. 12. – 19 липня. 54. Туберкульозні диспансери // Там само. – Ч. 18. – 26 липня. 55. Оголошення // Там само. – Ч. 21. – 30 липня. 56. Управління міських лазень // Там само. – Ч. 9. – 16 липня. 57. Примусова купіль // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 83. – 13 листопада. 58. Постанова управи міста Львова з 9 липня 1941 року // Українські щоденні вісті. – Львів, 1941. – Ч. 4. – 10 липня. 59. Постанова Управи м. Львова з дня 17 липня 1941 р. // Там само. – Ч. 13. – 20 липня. 60. Трест ресторанів // Там само. – Ч. 7. – 13 липня. 61. Розпорядок ч. 2 // Там само. – Ч. 30. – 9 серпня; Ліквідують жидівські будки // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 67. – 25 жовтня. 62. Оголошення в справі заборони жидам заниматись торгівлею // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 14. – 22серпня. 63. Оголошення // Воля Покуття. – Коломия, 1941. – Ч. 21. – 5 жовтня. 64. Постанова ч. 5: Право на закуп всіх сільськогосподарських продуктів // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 23. – 30 вересня. 65. Розпорядок ч. 21 // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 42. – 26 вересня. 66. Розпорядок про торг в окрузі Коломия // Воля Покуття. – Коломия, 1941. – Ч. 30. – 7 грудня. 67. Селяни торгують з жидами // Калуський голос. – Калуш, 1941. – Ч. 8. – 28 вересня. 68. Не купувати у жидів меблів // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 46. – 1 жовтня. 69. Не купувати жидівських речей без дозволу // Там само. – 1942. – Ч. 13. – 23 січня. 70. Скільки видано харчових карток? // Там само. – 1941. – Ч. 90. – 21 листопада. 71. Оголошення в справі реєстрації жидівських консументів міста Львова на харчові картки // Там само. – 1942. – Ч. 5. – 11/12 січня. 72. Ковба Жанна. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». – Київ: Сфера, 1998. – С. 63. 73. Видача харчевих листків // Воля Покуття. – Коломия, 1941. – Ч. 21. – 5 жовтня. 74. Інструкція про хлібні картки // Український голос. – Проскурів, 1942. – Ч. 42. – 24 травня. 75. Другий виконний припис до розпорядження з дня 26 жовтня 1939 про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. – Краків, 1943. – № 56. – 27 липня; Жиди мусять працювати // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 44. – 28/29 вересня. 76. Оголошення // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 4. – 29 липня. 77. Оголошення // Там само. – Ч. 15. – 24 серпня. 78. Розпорядок ч. 26 в справі фірмових написів на промислових підприємствах // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 42. – 26 вересня. 79. Оголошення. Реєстрація жидівського ремесла // Там само. – 1942. – Ч. 35. – 18 лютого. 80. Реєстрація ремісників у Галичині // Там само. – Ч. 66. – 26 березня. 81. Девятий Виконний Розпорядок // Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. – Краків, 1942. – № 2. – 5 січня; Управильнення праці жидів у Генеральному Губернаторстві // Львівські вісті. – Львів, 1942. – Ч. 18. – 29 січня. 82. Таблиці заробітних платень для службовців та робітників зайнятих у торговельних, промислових і ремісничих підприємствах Галицької области // Господарсько-кооперативний часопис. – Львів, 1942. – Ч. 2. – 20 травня. 83. Розпорядження відносно урегулювання умов праці та платні для робітників, промисловців // Волинь. – Рівне, 1941. – Ч. 27. – 25 грудня. 84. Тимчасове розпорядження про побирання податків і інших грошових данин на території Райхскомісара для України // Вінницькі вісті. – Вінниця, 1941. – № 33. – 27 листопада; Оголошення // Кіровоградські вісті. – Кіровоград, 1942. – Ч. 98. – 16 грудня. 85. Постанова Уманського Міського Управління від 17 жовтня 1941 р. про запровадження державних і місцевих податків // Уманський голос. – Умань, 1941. – Ч. 16. – 26 жовтня. 86. Макарчук Степан. Втрати населення Галичини в роки Другої світової війни (1939 – 1945) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – Вип. 35-36. – С. 329. 87. Перший виконний припис до розпорядження з дня 26 жовтня 1939 про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. – Краків, 1943. – № 56. – 27 липня. 88. Зарядження про обмеження перебування жидів в Дистрикті Галичина від 1 вересня 1941 р. // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 24. – 5 вересня. 89. Оголошення // Воля Покуття. – Коломия, 1942. – Ч. 3. – 22 січня. 90. Обмеження місця побуту в Генеральному Губернаторстві: Кара смерти для жидів поза дільницею // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 72. – 31 жовтня. 91. Обмеження побуту в генеральному губернаторстві // Вільне слово. – Дрогобич, 1942. – № 8. – 19 січня. 92. На кару смерти засудили … // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 30. – 4 грудня. 93. Кара смерти за опущення жидівської дільниці // Там само. – 1942. – Ч. 34. – 22 березня. 94. Хрещення жидів у Генерал-Губернаторстві цим забороняється // Звідомлення з Холмсько-Підляської Єпархії. – Холм, 1942. – Ч. 24. – 1 грудня. 95. Поліційний розпорядок про утворення жидівських округ замешкання в Областях Радом, Краків і Галичина. З дня 10 листопада 1942 // Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. – Краків, 1942. – № 96. – 14 листопада. 96. Жидівська дільниця у Львові // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 82. – 12 листопада. 97. Про переселення // Там само. – Ч. 99. – 2 грудня. 98. Уряд Переселення // Там само. – 1942. – Ч. 149. – 7 липня. 99. Мешканевий район для ремісників // Там само. – 1941. – Ч. 93. – 25 листопада. 100. Жидівська дільниця в Станиславові // Там само. – Ч. 96. – 28 листопада; Жидівська служба порятунку // Українське слово. – Станиславів, 1941. – Ч. 30. – 4 грудня; Жидівська дільниця в Станиславові // Вільне слово. – Дрогобич, 1941. – № 65. – 6 грудня. 101. Зарядження // Воля Покуття. – Коломия, 1942. – Ч. 3. – 22 січня. 102. Самбірські жиди мусять вибратися з Ринку і деяких вулиць // Вільне слово. – Дрогобич, 1942. – № 29. – 9 березня; Жидівська дільниця в Самборі // Львівські вісті. – Львів, 1942. – Ч. 54. – 12 березня. 103. Жидівська дільниця // Тернопільський голос. – Львів, 1942. – Ч. 19. – 29 листопада. 104. Зарядження ч. 13 // Чортківська думка. – Львів, 1942. – Ч. 9. – 18 жовтня. 105. Унормування місць перебування для жидів // Тернопільський голос. – Львів, 1942. – Ч. 20. – 6 грудня. 106. Повідомлення // Українське слово. – Житомир, 1941. – Ч. 1. – 3 серпня. 107. Оголошення // Українське слово. – Київ, 1941. – Ч. 48. – 4 листопада. 108. Оголошення // Там само. – Ч. 72. – 2 грудня. 109. Повідомлення Дунаєвецького Окружного Комісара від 6 червня 1942 року // Урядові Дунаєвецькі вісті. – Дунаївці, 1942. – № 45. – 7 червня. 110. Оголошення // Волинь. – Рівне, 1941. – Ч. 8. – 19 жовтня. 111. Від гебіцкомісара // Український голос. – Проскурів, 1941. – Ч. 5/6. – 19 жовтня. 112. Оголошення // Там само. – Ч. 20. – 7 грудня. 113. Нові розпорядження для жидів // Костопільські вісті. – Костопіль, 1941. – Ч. 14. – 19 жовтня. 114. Обява // Подолянин. – Кам’янець-Подільський, 1942. – № 38. – 2 травня. 115. Розпорядження Гебітскомісара в Кремянці про обов’язкове замешкання жидів // Кремянецький вісник. – Кремянецьк, 1942. – № 9. – 1 лютого. 116. Наказ по остерській повітовій поліції від 4-го листопада 1941 р. // Новий шлях Остерщини. – Остер, 1941. – Ч. 6. – 6 листопада. 117. Розпорядження Дунаєвецького Гебітскомісара від 21 жовтня 1942 року // Урядові Дунаєвецькі вісті. – Дунаївці, 1942. – № 79. – 22 жовтня. 118. Пересторога // Пінська газета. – Пінськ, 1942. – Ч. 5. – 6 серпня. 119. Не переховуйте жидів // Подолянин. – Кам’янець-Подільський, 1941. – № 25. – 4 грудня. 120. З паризьких підприємств усувають жидів // Львівські вісті. – Львів, 1941. – Ч. 26. – 7/8 вересня; Жиди у Франції // Тернопільський голос. – Львів, 1942. – Ч. 3. – 9 серпня; Законодавчі акти европейських держав для упорядковання жидівської проблєми // Кремянецький вісник. – Кремянець, 1942. – № 12. – 12 лютого. 121. Законодавчі акти европейських держав для упорядковання жидівської проблєми // Кремянецький вісник. – Кремянець, 1942. – № 12. – 12 лютого. 122. Жиди – закладники в Румунії // Українське слово. – Станиславів, 1942. – Ч. 29. – 11 березня. 123. Протижидівські розпорядки в Словаччині // Вільне слово. – Дрогобич, 1941. – № 10. – 30 липня. 124. Табори праці для жидів на Словаччині // Там само. – № 11. – 1 серпня. 125. В Словаччині виселюють жидів // Там само. – № 47. – 24 жовтня; Словаччина вивласнює жидів // Там само. – № 53. – 8 листопада; Законодавчі акти европейських держав для упорядковання жидівської проблєми // Кремянецький вісник. – Кремянець, 1942. – № 12. – 12 лютого. 126. Жиди в Сербії // Вільне слово. – Дрогобич, 1941. – № 56. – 15 листопада. 127. Заборона подруж з жидами у Мадярщині // Українські щоденні вісті. – Львів, 1941. – Ч. 31. – 10 серпня.

Статтю подано на сайт з дозволу шановного п. Костя Михайловича Курилишина, кандидата історичних наук, завідуючого відділом україніки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.