Звіт про ІІ міжнародну конференцію

«Українсько-єврейські відносини: культурологічні, історичні, соціологічні аспекти»

Наприкінці жовтня у Львові відбулася наукова конференція на тему «Українсько-єврейські відносини: культурологічні, історичні, соціологічні аспекти». Під науковим керівництвом одного з зачинателів відродження української іудаїки докт. іст. наук, проф. Ярослава Дашкевича її організовували три інституції – «Науковий центр іудаїки та єврейського мистецтва ім. Ф. Петрякової», БО «Єврейське відродження» і «Представництво американського об’єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу». Конференцію вів директор цих інституцій Мейлах Шейхет. Вступне слово виголосив Я. Дашкевич, із привітаннями виступили відомі громадські діячі – Ірина Калинець та Мирослав Маринович.

Термін проведення конференції був обраний невипадково, оскільки її присвячено 90-річчю Західно-Української Народної Республіки. Як відомо, влада ЗУНР надала євреям широку національно-культурну автономію, негайно й жорстко придушувала будь-які антиєврейські виступи (тоді як скрізь у сусідстві з західноукраїнською державою бушували хвилі єврейських погромів). Зі свого боку, єврейська національна спільнота Галичини взяла активну участь у розбудові й обороні ЗУНР, а подекуди (наприклад, у Золочеві) євреї були серед тих, хто готував та здійснював Листопадовий Чин. Хоча мобілізації до лав Галицької Армії (ГА) підлягали лише українці, уже в листопаді до неї почали вступати і єврейські добровольці. На відміну від своїх колег-поляків, австро-угорські державні службовці-євреї охоче залишалися на своїх робочих місцях, причому до них приєднувалися й інші єврейські спеціалісти. Вагомим був єврейський внесок у збір пожертв на військові та інші потреби ЗУНР.

Беручи активну участь у розбудові та обороні ЗУНР, галицьке єврейство нехтувало деклараціями про нейтралітет у польсько-українському конфлікті, з якими виступили Єврейський комітет громадської безпеки, самочинно створений у Львові 1 листопада 1918 р. з огляду на польський заколот, та Східногалицька Єврейська національна рада (ЄНР). Ці інституції виходили з того, що євреї не мають морального права бути суддями в конфлікті між поляками та українцями. Утім, під тиском широких верств єврейської громадськості Східногалицька ЄНР на початку квітня 1919 р. фактично відійшла від декларації нейтралітету, офіційно заявивши, що євреї хочуть мати своїх депутатів у Соймі (парламенті) ЗУНР, та приставши на пропозицію, щоб її представники взяли участь у роботі над виборчим законом. Це, а також заяви політичних партій єврейських трудящих на підтримку ЗУНР дали підстави її дипломатії оголосити в травні 1919 р., що євреї «заманіфестували своє бажання входити в склад української держави».

Участь галицької єврейської національної спільноти в боротьбі за існування ЗУНР сягнула свого піку в червні 1919 р. під час Чортківської операції ГА. Тоді, як зазначав у споминах відомий військовий діяч ЗУНР С. Шухевич, євреї надавали допомогу ГА «на кожному кроці». Їх представники на чолі з головою тернопільської ЄНР зобов’язалися зробити все для оздоровлення господарського життя в ЗУНР; з ініціативи цієї Ради в складі І корпусу ГА розпочалося формування добровольчої єврейської бригади. Через події на театрі воєнних дій встигли сформувати лише один курінь чисельністю в 1200 чоловік – євреїв та українців – на чолі з поручником С. Ляйнбергом. Знаний як «Жидівський пробойовий курінь», він відзначився вже в боях при відступі ГА за Збруч.

Представники галицького єврейства за кордоном взяли активну участь у дипломатичний кампанії за відновлення української державності в Галичині, яку розгорнуло керівництво ЗУНР після переходу ГА через Збруч. Апогеєм цієї кампанії стало висунення ідеї «швейцаризації Східної Галичини», що її взяли на озброєння творці проекту «Основ державного устрою Галицької Республіки», запропонованого владою ЗУНР державам Антанти 30 квітня 1921 р. Названий проект, за яким у Галицькій Республіці статус державних націй мали б українці, поляки та євреї, більш ніж на 70 років випередив схожі з ним Дейтонські угоди щодо Босніі й Герцеговини! Оскільки він передбачав отримання однієї з гілок єврейства державності в Європі, його офіційне висунення владою ЗУНР стало унікальним явищем у світовій політичній історії, яке конче слід ураховувати при аналізі українсько-єврейських відносин, так само як і те, що активна підтримка ЗУНР галицькою єврейською національною спільнотою продемонструвала цілому світові принадну силу ідеї української державності.

Про ці та інші моменти українсько-єврейської співпраці в період епопеї ЗУНР ішлося в доповіді наукового керівника історико-політологічних проектів Центру ім. Ф. Петрякової, доцента ІППТ при НУ «Львівська Політехніка» Ю. Опельбаума. Зважаючи на насиченість доповіді фактографічним матеріалом та його ґрунтовний політологічний аналіз, проф. Я. Дашкевич запропонував видати її окремою брошурою.

Про становище євреїв у ЗУНР, їх участь в її розбудові й обороні говорили також знавець історії і культури галицького єврейства Б. Орач, зав. кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету докт. політ. наук М. Гон, ще один представник цього університету П. Долганов. Решта доповідей на історичну тематику стосувалася іншої проблематики. Так, науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України канд. іст. наук Н. Бортняк висвітлила роль одного з найближчих співробітників С. Петлюри Арнольда Марголіна у відстоюванні українських інтересів на міжнародній арені в 1918–1919 рр.; канд. іст. наук, доц. Державної академії холоду І. Дружкова і канд. іст. наук, доц. кафедри історії України Одеського НУ ім. І. Мечнікова Т. Гончарук у своїх доповідях показали внесок єврейського капіталу й підприємництва в розбудову економіки Одеси в ХІХ ст., а доцент цієї ж кафедри канд. іст. наук А. Мисечко ознайомив присутніх із фактами, які спростовують поширену дотепер тезу про байдужість єврейства України до українського національно-культурного життя в царській Росії.

Певною мірою сенсаційною була доповідь асистента Кам’янець-Подільського НУ ім. І. Огієнка В. Стецюка про єврейську присутність в армії УНР та єврейські збройні формування на її території. Цікаву доповідь про наративні джерела з рукописної іудаїки періоду 1917–1920-х рр. у фондах Одеської державної наукової бібліотеки зробила зав. відділом цієї бібліотеки канд. іст. наук, доц. Т. Подкупко. Знавець історії жовківських євреїв Л. Байбула (Жовківський державний історико-архітектурний заповідник) присвятила доповідь праведникам народів світу в її місті, а науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею А. Сарафонова охарактеризувала внесок євреїв-лікарів у роботу медичної служби Миколаєва на початку ХХ ст.

Активно обговорювалися доповіді про єврейську історико-культурну спадщину, єврейське мистецтво та виховання: канд. архітектури Н. Левкович (Львівська національна академія мистецтв) – про паралелі в українському і єврейському мистецтві; ученого секретаря Музею книги і друкарства України О. Погонець – про єврейські книги в колекції музею; заступника директора Державного архіву Київської області О. Лужинської – про документи єврейських кладовищ Київської губернії у фондах архіву; викладача Бродівської гімназії ім. І. Труша А. Корчака – про єврейські написи на Великій синагозі Бродів; наукового співробітника Бродівського краєзнавчого музею В. Ульянова – про негативи із зображеннями пам’ятників Рівненського єврейського кладовища в допоміжному фонді Рівненського обласного краєзнавчого музею (цю доповідь представив А. Корчак); асистента кафедри дизайну Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Н. Бабій – про поліхромії прикарпатських синагог, побудованих у бароковому стилі; старшого вчителя міської гуманітарної гімназії № 2 Бердичева М. Мартинюк – про національні традиції сучасної єврейської приватної школи в цьому місті.

Окремо хотілося б виділити доповідь канд. мистецтвознавства О. Школьної (НАН України), присвячену Ф. Петряковій. У ній переконливо показано, якою втратою для українського мистецтвознавства була передчасна трагічна смерть цього визначного науковця і порушено надзвичайно важливе питання збереження, дослідження і оприлюднення неопублікованої наукової спадщини Фаїни Сергіївни.

Приємно, що в конференції взяли активну участь працівники музеїв та історико-культурних заповідників із малих міст України – Болехова, Бродів, Володимира-Волинського, Жовкви, Хуста, Червонограда, Шостки. Це засвідчує, що культурне життя в нашій країні дедалі пожвавлюється. Також відрадним є те, що значна частина доповідей зроблена молодими за віком науковцями. Тож є підстави сподіватися, що вітчизняна іудаїка має гарні перспективи. Це не може не тішити. Адже історія соціального, політичного, економічного, релігійного й культурного життя українського єврейства – це невід’ємна складова минулого нашої країни, постійне поглиблювання знання якого необхідне для своєчасного правильного визначення українських національних інтересів.