Інтерв’ю з членом наглядової ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», директором центру дослідження юдаїки і благодійної організації «Єврейське відродження» Мейлахом Шейхетом.

Мейлах Шейхет народився в місті Коростені Житомирської області. Виріс у Львові. Закінчив Одеський інститут зв'язку. 25 років викладав у Львівському технікумі зв'язку і на вищих інженерних курсах.

У 2000 році очолив Американсько-Українське бюро з прав людини. Вивчає законодавство України про збереження культурної спадщини.

Ви виросли у Львові в радянський час. Наскільки складно тоді жилося євреям в Україні?

— Я приїхав до Львова малою дитиною в кінці 50-х років. Моя мама з Житомирської області, вона була з глибоко ортодоксальної єврейської сім'ї хасидського спрямування, а батько з Південної Білорусі. Відкрито ідентифікувати себе євреєм у Львові в той час — було все-одно що підписати собі білий квиток. Євреїв звільняли з роботи, це означало голодне животіння на випадкових заробітках. Ми, євреї, рахувалися «інвалідами п'ятої групи» — бо пункт п'ятий у паспорті був «національність». У паспорті у мене було написано «єврей». Мої діди і бабусі так само євреї. У нас в роду нема інших. Тому мені доводилося жити подвійним життям. Я на роботі тримав конспірацію. Я був викладачем, а викладачі — ідеологічний фронт Радянського Союзу. Якби дізналися, що я з віруючої сім'ї, я би міг втратити роботу.

Бути собою могли лише вдома й за зачиненими дверима?

— Тільки так. У п'ятницю ввечері, коли мама запалювала свічки, двері зачинялися, і фіранки на вікнах затягувалися. Якщо хтось стукав у той час, ми дверей не відкривали. Навіть сусідам. Це був страшний час комуністичного прихованого терору, і взагалі на мій погляд, для євреїв радянська влада вчинила другий Голокост, який би я назвав духовним. Євреї практично були духовно стерилізовані. Єдиний журнал, який видавався щомісячно, називався, «Sowjetischen Heimat» — «Радянська батьківщина», передруковував пропагандистські статті з газети «Правда», перекладені на ідиш. Мали тільки дві газети — «Известия» і «Правда». Жартували, що в «Ізвєстіях» не було ізвестій, а в «Правді» не було правди. Основна мова була російська, навіть у Львові. Я вчився в російській школі і викладав у російськомовному технікумі. Але викладав переважно українською, оскільки діти були сільські. Всі підручники були російськомовні. Мої студенти знали, що я юдей. Маю старозавітне ім'я — Мейлах, але називали мене цивільно «Дмитро». Змалку приклеїлося. Студентам дозволяв називати як їм зручно. Більшість кликала Дмитром Гершовичем. Я писав наукову роботу про навантаження на телефонні мережі. Щоб захиститися, мав бути неодмінно членом комуністичної партії і отримати рекомендації від обкому. Я у партії не був. І не захистився.

Вам пропонували співпрацювати з КДБ?

— Пропонували. За те, що стану інформатором-донощиком, обіцяли допомогти захиститися. Прийшов один, невідомий мені досі, показав своє посвідчення і сказав: «Ми хочемо, щоб ви з нами співпрацювали». Відповів: «Я віруюча людина, маю певні переконання, і я вам не підійду». Він пообіцяв передзвонити. Тиснув. Сама амтосфера тиснула. Був 1982 рік. Я боявся втратити роботу. Навіть боявся за своє життя. Боявся просто ходити вулицями, тому що мене попередили: можуть непомітно вколоти отруту і загинеш — просто на вулиці вколють парасолькою зі шприцом. Я собі малював найстрашніші картини. Ми на той час чули, що в Лондоні так загинув журналіст, який просив політичного притулку. Його вкололи парасолькою. Факти обростали чутками ще страшнішими, тому що ми нічого не знали, були у Львові, як у вакуумі. Сексот подзвонив через пару днів. Я відмовився, сказав, що недостойний. Він більше не дзвонив і я його ніколи не бачив після того. Але кілька років я боявся виходити на вулицю, ходив містом тільки засвітла, з роботи біг швидше. Не ходив навіть до лікаря — боявся, що вколять отруту.

На які кошти тоді жили?

— Від зарплати до зарплати. Мав на місяць 2000 рублів у той час як прибиральниця отримувала 600. Інженери — 1200 рублів. Тато працював у кооперативі на дуже маленьку зарплатню на такій роботі, щоб бути незалежним і могти у будь-який релігійний святковий день не вийти на роботу. У суботу правовірний єврей не працює. Але раніше суботи були робочими днями. Ми мали свою підпільну мережу гуманітарної допомоги: нам таємними каналами передавали речі з Москви, і ми роздавали їх «отказнікам», вони здавали ті речі в комісійні магазини і отримували гроші.

Незалежність відразу дозволила вам вийти з підпілля?

— Ще до перебудови я підключився до підпільного єврейського руху, часто їздив у Москву на зібрання. Москва була тоді безпечнішим містом для підпільників — там репресії були менші, ніж у Львові. Львів взагалі був закритим містом. Сюди іноземці не мали права приїздити. Якщо ж уже приїздили, то пересувалися лише в супроводі працівників КДБ і не могли відхилятися від маршруту. Коли візи видавалися, у них писали навіть, де людина має право перебувати. Так тривало практично до незалежності.

У нашій підпільній бібліотеці були книжки, за кожну з яких можна було отримати по 10 років «по ленінських місцях» Сибіру. Наприклад, «Ексодус» — про історію євреїв у часи війни, багато книжок про історію Ізраїлю.

Під час перебудови я відкрився. У 1991 році керівництво технікуму, де я викладав, сказало мені: «Обирай — або викладаєш, або займаєшся своєю громадською роботою». Студенти мене любили, але я вирішив покинути роботу. Керівництво технікуму було шоковане. А українці-дисиденти вітали за мужність. З роботи я пішов у серпні перед ГКЧП.

Стикаєтеся в Україні з проявами антисемітизму зараз?

— Не відчуваю антисемітизму від простих людей. За винятком окремих випадків. Серед білого дня півроку тому підбігають до мене молоді хлопці у Львові і кричать: «Хайль Гитлер! Мы еще вас найдем! Готовьтесь», — якісь скінхеди. Я українською мовою таких образ ніколи не чув. Бувало подібне і напередодні Євро — бачив таких у футболках з написами «Террор». Правда, я повідомив СБУ, і не було більше провокацій. Один чоловік побудував гараж у Микулинцях Тернопільської області на єврейському кладовищі. Коли я йому зауважив, що на похованнях, він почав мені розказувати, що євреї — грабіжники й обікрали українців. Старий комуніст. Комуністи — то нацисти.

Ви як юдей толеруєте інші релігії?

— Я ніколи в житті не заходив у неєврейські храми. Нам забороняється. Хоч ми поважаємо всіх людей і цінність їхнього життя незалежно від віри. Євреї дотримуються 613 заповідей, які охоплюють всі сторони життя. Десять основних — і багато-багато інших. Є спеціальна наука «Єврейська етика», де люди вчаться гармонійному поводженню. Наприклад, у нас заборонено прогнозувати і пророкувати. Для нас піти до ворожки значить порушити віру. Хто вона така — кусок м'яса і вода. Чоловік повинен молитися тричі на день — точно рано, вдень і ввечері. Жінка, на відміну від чоловіка, не має обов'язку виконувати всі заповіді, оскільки її життя пов'язане з циклами. Жінка має право щось недовиконати. Чоловікам не дозволяється голити щоки й підборіддя. Так утворюється борода і пейси. Так записано в законі, ми не питаємо, чому. Ірина Калинець сказала мені недавно: «Ми вдячні євреям за те, що вони зберегли закон». Зберегли, бо не змінюємо. Навіть коли ми читаємо Старий Заповіт з пергаменту, і там пошкоджена буква, стерта від старості паперу, ми не маємо права читати такий текст. Ми залишаємося старообрядними і не сприймаємо нічого нового.

Юдеї не вірять в Христа через суворе дотримання букви Старого Заповіту?

— Так. На нашу думку, Христос порушив Старий Заповіт. Хоча поважаю віру християн. Ми маємо закон, виписаний у Старому заповіті. Новий Заповіт — це вже не наше діло. Є ще друга причина. Всі люди, які казали, що мають надприродні здібності, були євреями засуджені. Основна частина суспільства їх не розуміє, бо вони диваки.

Чи багато в Україні євреїв дотримуються усіх правил єврейської етики?

— Я зустрічав тут на Галичині старих українців і поляків, які пам'ятали ще євреїв до 1939 року, до тої всієї колотнечі. То в них пломеніли очі на згадку — плакали, що таких людей нині вже не зустрічають. 

Валерія Радзієвська Gazeta.ua