ЛЬВІВ, Україна – Здається, що деякі частини Європи є менш толерантними тепер, ніж у XVI столітті. Минулого тижня, я дивився на те, як бульдозери почали зносити прилеглі залишки будівлі, що свого часу була частиною  одного з найгарніших синагогальних комплексів Європи, а саме «Золота Роза» XVI століття. Більшу частину синагоги було спалено нацистами у 1941році, разом із євреями усередині.

Під час війни, ще 42 синагоги було зруйновано у Львові, місті, що змінювало назву від Середньовіччя, крізь віки до XX століття. По-австрійськи (та на їдиш) його називали Лемберг, а потім, після захоплення міста Радянською владою у 1945 році -  Львов. Залишки «Золотої Рози» є одними  з декількох нагадувань про  єврейське існування у Львові, більшу частину населення якого у 1940 році складали євреї.

Це не тільки морально неприпустимо, щоб бульдозери нищили останні сліди колись яскравого минулого, не давши тим небагатьом місцевим євреям, що ще тут залишились, шансу  на відновлення цього місця, або ж перетворити це на місце пам’яті. Такі дії є незаконними, адже саме Закони України були створені, щоби захистити такі  історичні місця.

Українські органи влади не є єдині в цій помилці.  Де ж  організація з культури при ООН?   Руїни синагоги були визнані ЮНЕСКО як частина Всесвітньої спадщини  у 1998 році.

Чому мовчить УЄФА? Українські органи влади планують  будувати готель на цьому місці, щоб приймати вболівальників та гравців наступного року, третьої найбільше спостерігаючої спортивної події, яку вони поділяють з Польщею.   Найбільш роздутою компанією  «позбутися расизму у футболі»? (На додачу до   коли-не-коли антисемітизму в Україні,   органи влади, здається, ще не позбулися культурної та історичної тупості і неписьменності, разом із  запереченням минулого та жадобою до нерухомості).

Під час Голокосту, у Львові та його околицях було вбито 420 тисяч євреїв, серед яких дітей - більш ніж 100 тисяч, що є більше ніж у будь-якому іншому місті в Європі (про це свідчить також стаття у KyivPost -.М.Ш.). Вбивства були настільки ефективними, що нацисти, після розправи з українськими та польськими  євреями, організували транспортування  сюди румунських та угорських євреїв. Майже не залишилось тих, хто врятувався.

Вам буде тяжко знайти посилання на це   в офіційних путівниках або в музеях Львова. Як немає і пам’ятника замордованим євреям у старій частині Львова.

Небагато людей похилого віку ще пам’ятають ті часи. Минулого тижня одна жінка підійшла до мене коли я стояв біля входу до колишнього гетто і  розповіла мені, що пам’ятає дитиною що дитиною бачила, як збитих євреїв   змушували годинами пересуватися на колінах взад-вперед до нестями, а тоді їх розстрілювати під сміх нацистів.

 На це місце приходить досить мало туристів цими днями, але читачі можуть впізнати це місце, бо саме тут Стівен Спілберг знімав деякі епізоди для свого фільму «Список Шиндлера». Це колись австрійське та польське місто досі нагадує окремі клаптики довоєнного Кракова, де і було знято значну частину фільму.

Деякі читачі, можливо, читали бентежну книгу Роберта Маршала «В каналізаціях  Львова», де розповідається про групу євреїв, яким вдалося певний час переховуватися в каналізаційних каналах окупованої нацистами Європи.

Десять  євреїв, серед яких двоє дітей та вагітна жінка, вдалися вижити впродовж 14 місяців серед випорожнень, щурів та темряви, пропри спроби нацистів собаками та вибухівкою «вимити» приблизно 500 євреїв, що намагалися там переховуватись. (Дитя жінки, яке народилось в каналізації померло.)

Ця група з десяти осіб вижила за підтримки Леопольда Соха, неписьменного колишнього злочинця, поляка, котрий, вийшовши із в’язниці став працівником міської каналізаційної системи та зробив, за його словами,  «спокутою  життя» - порятунок кількох євреїв, ризикуючи життям приносив їм їжу коли тільки міг. (Тепер табличка з ім’ям Соха знаходиться в Яв Вашем в Єрусалимі).

Органи влади Львова знають, що руйнувати прилеглі до «Золотої Рози» залишки є наругою, тому минулого тижня загородили місце забудови готелю високим парканом, сховавши більшу частину вулиці від людських очей. Мейлах Шейхет, один з останніх євреїв Львова, був змушений поставити драбину, щоб ми разом зазирнули за паркан, щоб подивитися на механізми в роботі.

Понад 20 років Шейхет, практично самотужки веде компанію, щоби владні структури припинили  подальшу руйнацію історичних єврейських історичних  місць в цьому регіоні та заохотити їх до встановлення маркерів біля більше як 1000 братніх могил меморіальними  таблицями.

«Важко уявити наскільки ці місця є недостатньо вшанованими», - підмітив Шейхет. «Голокост тут не припинився - руйнація продовжується. Над могилами величних колись рабинів тепер стоять кінотеатри, дискотеки та паркінги. Органи місцевої влади могли би, щонайменше, позначити ці місця відповідними знаками.»

Два роки тому місце масового вбивства, Цитадель - де було закатовано до смерті десятки тисяч євреїв та інших національностей були закатовані до смерті -  перетворено в   п’ятизірковий готель. Дивовижно те, що його власником є Володимир Губицький  - заступник голови Львівської ОДА, який відповідальний за збереження культури та спадщини.

Шейхету не вдалося зупинити забудову на Цитаделі. Сьогодні він в компанії, щоби зупинити руйнування залишків «Золотої Рози» (також  проти перетворення останнього збереженого клаптика землі на Цитаделі в казино при приготуванні до Євро-2012).

В XVI столітті, коли «Золоту Розу» було побудовано – Львів (помилково названий автором Лемберг,  в той час  не існувала Австро-Угорська монархія – М.Ш.) був толерантним містом, де багато етнічних груп жили пліч-о-пліч. Невже сьогодні світ став настільки нетолерантним, що не може дозволити особо зберегти залишки колись процвітаючої єврейської громади та залишити вбитих спочивати у мирі спокої? 

Оригінал статті доступний у «The National Post» та «Guardian.co.uk».

Вересень 2011 року