Найбільший табір примусової праці за адресою вул. Янівська 134 у Львові було закладено у 1941 році  на місці колишніх виробничих майстерень підприємця-єврея Штейнгауза. Табір виконував функцію транзитного пункту на шляху працівників для Німеччини. Першими його жертвами стали близько 350 євреїв, переважно затриманих під час облав. До вересня 1941р. з розбудовою нових бараків  і сторожових веж табір розширюється, оточений колючим дротом. Вже в листопаді того ж року працівникам забороняється покидати територію, і контактувати з зовнішнім світом.

З часом табір ділиться на майстерні, в яких йде розподіл на виробничі столярні, ремісничі, залізничні  бригади. У березні 1942 року, табір чекає на нових в’язнів, і починаються нові забудови.

В серпні 1942р. табір займає територію від залізничної колії вокзалу до Янівського цвинтаря, та від вулиці Янівської до Кортумової гори, де знаходяться  євреї з навколишніх поселень Городка, Перемишля, Дрогобича, а також громадяни сусідніх держав, висланих на знищення. Єдина офіційна цифра по кількості працівників табору у березні 1943р.  – 15 тис.чоловік. Для утримання такої кількості працівників, окрім місцевої  поліції було вишколено спеціальний склад охоронців. Крім звичайних для табору  голоду, епідемії тифу, випробувань на тривалість та фізичних знущань, ці офіцери застосовували свої методи морального та психологічного тиску.

За час існування табору, там загинуло близько 250 тис. людей.

Ліквідація табору відбулася 20 листопада 1943р., яку прискорила втеча групи Зондеркомандо 1005 напередодні. Після цього в’язнів  табору було страчено.